Тривожний місяць вересень

Я знизав плечима. Чого йому треба? Колгоспний гончарний заводик, розповідали, при фашистах одійшов Горілому, точніше, його батькові, а батько помер; не могла ж тримати поліцая тут пам'ять про колишню власність.

— Кажуть, до Нінки Семеренкової він сватався, — спохмурнівши, пробурмотів Глумський. — Та вона, як наші прийшли, у Київ поїхала. Мало що кажуть… От, мовляв, він до Варвари заходив. Так на те вона й Варвара, щоб заходили.

Я відчув, як червонію. З усієї сили я намагався не допустити цього, та від зусиль краска розлилася аж до вух. Шкіру пекло, мов од вогню. Я став дивитися тільки на стіл, на чорні, схожі на сочевицю нігті Глумського.

— Хто його може тут підтримувати, того Горілого? — Глумський похитав головою. — А взагалі Штебльонок багато про нього знав.

— Штебльонок? Він же не тутешній, з Білорусії.

— Та вони десь там і стрічалися.

Ми помовчали. Глумський глянув на ходики, що голосно відраховували секунди. У вересні в хазяїна кожен день на обліку. Я почував себе мов риба, яку кинули в акваріум: тицяється, дурепа, туди й сюди та й дивується, звідки у воді взялися стінки.

— А треба тобі в цю справу встрявати? — спитав Глумський. Він кинув погляд на мій карабін. — Сили у вас мало, та й озброєння слабеньке…

— А ви що хотіли б, самохідку?

— По-моєму, тримають вас у селах немовбито пугало. Я б на їхньому місці Гната озброїв. Він страшніший.

Я встав.

— Ну добре. Спасибі за приємну розмову.

— Не гнівайся, не гнівайся. Можеш на мене покластися. Нехай Попеленко до мене зайде. Ми в селі у дітлахів будь-якої зброї наберемо. Вони все з поля тягнуть та по сараях ховають… Дуже цікавляться зброєю. Дурні!

Він дивно гмукнув і вийшов услід за мною — виводити Справного на ранкову прогулянку. Крізь прочинені двері сарая я побачив тонку видовжену морду жеребця. Королівська, біла, як хутро горностая, смуга, що простяглася уздовж храпа від лоба, блиснула в темряві. Глумський нікому не показував жеребця: боявся лихого ока. Цього красеня він тримав у себе в сараї неприв'язаного, нікому не довіряв.

Справний був гордістю Глухарки, її честю, нарешті, основою колгоспного добробуту. Сусідні колгоспи приводили в Глухарку своїх миршавих кобил, сподіваючись поліпшити породу. Глумський брав за це з сусідів насінням — пшеницею, вівсом, картоплею. «Сім'я за сім'я», — говорив Глумський, показуючи свої, як у бульдога, зуби.

— Н-не дурій, — видихнув голова, і стільки любові та воркітливої ніжності прозвучало в голосі цього похмурого, маленького, сутулого чоловіка, що я аж зупинився від подиву. Чи то його я голос почув?

Жеребець бив копитом об перегородку, хропів.

— І досі не признає мене, нервує, — пожалівся Глумський. Ось хто про Горілого тобі розповів би! Це його кінь був. Поліцай його десь із племінного заводу взяв Н-ну, малий! — гримнув він на жеребця, коли той смикнувся, не даючи надіти вуздечку.