Тривожний місяць вересень

Удосвіта я виглянув у вікно. Здалося, сонце встало аж надто рано й висвітлило наш садочок, що притулився до приземкуватої хати. І тільки уважно придивившись, я збагнув, що це осіння облуда, ніякого сонця немає, а світиться червоним вишневе листя. Воно ще густо й щільно трималося на гіллі, але змінило колір і стало іржаво-червоне.

Було чути, як Серафима порається в сараї, вичитуючи за звичкою корові та кабанчикові. Особливо ж діставалося підсвинкові Яшку, якому баба докоряла ледарством та дармоїдством. Коли зважити на те, що Яшкові, тільки-но настануть морози, доведеться йти під ніж, то ці докори були для нього образливі.

Я одягнувся й вислизнув надвір. Після такої ночі ноги м'яко згиналися в колінах, ніби запрошували сісти.

Туман ще й досі огортав село, хат не було видно, грона золотих шарів палахкотіли в палісадниках, мов сигнальні вогні. Горлали півні.

Було радісно після перенесеного приступу знову відчувати себе часточкою цього осіннього ранку, що поволі розгорявся. Але мене не полишало відчуття якоїсь помилки, якогось промаху. Нібито я проспав щось важливе, втратив часточку того таємничого життя, яким жило село вночі.

Я вийшов за городи, до озимого клину. Стежка зникала в тумані. Мені здавалося, що коли підождати трохи, то на цій стежці з'явиться — як і того, іншого, теплішого і яснішого ранку — мовчазна, закутана в чорну хустку дочка гончаря Семеренкова — Антоніна. Вона пройде, мов по канату, пряма й сувора, ступаючи рівно і плавно; може, я побачу її обличчя за складками хустки. У селі говорили, що вона дуже вродлива, молодша Семеренківна, але я не знав людини, котра могла б сказати, що дивилася їй у вічі. Та й давно вже ніхто не чув її голосу.

З туману виплив Гаврилів горб. На його вершині окреслились кладовищенські хрести. Вони блищали від вологи, що осіла на них.

Стежка була безлюдна. Не можна вимагати від життя повторень. Кожна щаслива хвилина, що випала на нашу долю, — то немов крапля, що зірвалася з листка. Упала та й розчинилася в землі. Її не знайдеш, можна тільки чекати наступної.

Я знову повернув до села і на городах, серед соняшників, наполовину виклюваних горобцями, віч-на-віч зіткнувся з Гнатом.

Мені просто щастило на зустрічі з нашим сільським дурником.

На Гнатовому обличчі, густо зарослому рудуватим волоссям, з'явилася промениста усмішка. Очі-гудзики засвітилися. Гнат завжди радів, побачивши людину. Очевидно, у своєму ставленні до людей дурник стояв вище за багатьох нормальних. На плечі у нього висів порожній мішок-«вівсяник». Щоранку Гнат ішов кудись із тим мішком. Мабуть, жебрачив по сусідніх селах.

Притримуючи мішок однією рукою, він зняв шапчину з своєї кудлатої чуприни, вклонився і промовив, показуючи на карабін: