Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
— Атож! Штебльонок із своїми нарвався на цих, теє-то як його… на горілівських. Був у них бій, Штебльонок розповідав, багато партизанів через підступність загинуло. Після цього Горілий у фриців гончарний заводик для батька свого випросив. Німці, ті стежили за цим ділом, теє-то як його, за матеріальною винагородою. За пійманого партизана навіть могли корову дати, наприклад, або гектарів зо два… Сіль давали!
— От-от — перебила чоловіка Малясиха. — Недолюдки! Дехто при них багатів, а в чесної людини ні кола ні двора, ось як у нас!
— Чесний, він як був, так і залишився ні з чим, — зовсім уже не до речі закінчив Маляс.
По-моєму, дружина легенько штовхнула його ногою під столом. Я весь час відчував напруженість у відповідях. Невже мені тепер не доведеться розмовляти з односельчанами вільно й легко, як раніше, до карабіна?
— А ви про Горілого після німців нічого не чули?
— Та що він нам, Горілий, бандера, відьмин син? — сказала господиня. — Ми з ним у тички гуляли!
— Може, Семеренків що чув? — запитально глянув на дружину мисливець. — Семеренків у батька Горілого на заводику гончарував.
— А що? — радісно стрепенулася Малясиха. — Семеренків тим недолюдкам служив. Глечики робив. А з глечиків німці молоко пили…
— З глечиків усі пили, — спробував був відновити справедливість Маляс, але враз і стих під поглядом дружини.
— Куди поділася старша дочка Семеренкова, Ніночка? — ніби сама себе запитувала Малясиха. — Зникла — і квит. Невже з німцями втекла? Горілий за неї сватався… Гарна дівка Ніночка!
Я пам’ятав Ніночку. Коли до війни приїжджав на шкільні канікули, то щоразу закохувався в неї. Вона носила беретик, завивала волосся в дрібненькі кучерики і дуже голосно сміялася на вечорах у клубі. Вона любила крутити хлопцям голови. Перед війною їй було років двадцять два, а мені шістнадцять, цілком зрозуміло, що моя любов могла проявлятися тільки на відстані. Антоніни я тоді зовсім не помічав.
— Антоніна, молодша, то таке мурмило, — вела далі господиня. Вона ніби стежила за плином моїх споминів. — На людей не дивиться! Мовчить, слова не промовить. А чого?
— Гаразд, — сказав я. Мені не хотілося про це говорити. Усе-таки відносно Штебльонка. Чого він вирушив до райцентру?
Малясиха відразу знітилася.
— Що він робив того ранку?
— Та нічого… До швагера ми ходили разом, до Крота. Швагер кабанчика заколов, то просив допомогти обсмалити… Ото вже люди живуть! У Київ сало возять за триста верст!
— Кріт — багатий дядько, — підтримав дружину Маляс.
— Ну й що робив там Штебльонок?
— Та нічого… — одказала господиня. — Кріт просив його колієві допомогти. Але Штебльонок не захотів Ніколи, каже. Повернувся та й пішов. А ми осталися
— Смачна штука — кров’янка, — промовив Маляс, зітхнувши.
…Коли я виходив із хати, Малясиха сказала пошепки:
— Товаришу Капелюх, а правду кажуть, що «яструбкам» у районі гас дають і скло на лампу? Ви б і нам як потерпілим від німецької окупації, не могли б випросити?
Так я зрозумів причину її люб’язного ставлення й гостинності. І це було єдине моє відкриття.
Я знизав плечима.
— Штебльонок казав, що допоможе, — промовила вона. — Та от не встиг…
Я зрозумів — вона по-своєму шкодує, що загинув постоялець. Причини, через які люди журяться за своїми знайомими і близькими, досить різноманітні. Проте я не поспішав осуджувати за це Малясиху. Значно гірше було те, що Малясиха та її чоловіченько чогось недоговорювали… А чому люди повинні викладати правду? Це небезпечно для них. Бандити поруч, у лісах, за околицею Глухарки, і ні я, ні Попеленко — не надійний захист. Якби нам пощастило здобути хоч яку-небудь маленьку перемогу! Багато що змінилося б. А зараз страх командував глухарчанами. Я ще раз подумав про це під час відвідин гончарного заводика.
Туман уже піднявся, клочкуватими пасмами поплив у сторону лісів і очистив село. З підгірка, де стояла Малясова хата, було добре видно всю Глухарку — два ряди хат, що утворили довгу вулицю, яка спускалася до гончарного заводика — великого, вкритого черепицею сарая з двома товстими цегляними димарями. Ці димарі робили сарай схожим на допотопний пароплав. Ну, а вже коли завод був пароплавчиком, то Глухарка — караваном барж, які пароплавчик тягнув кудись у лісове море.
Одразу ж за заводом, за кількома кар’єрами, де видобували червіньку — червону глину, починалися ліси. До бортів каравану ліси підступали не так щільно, тут була нейтральна зона з полів та городів. Ніжною зеленню виділявся озимий клин, через який в’юнилася стежка, що вела в ліс, до криниці.