Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
— Добре. Пуф-пуф. Поліцай-начальник!
— Іди, іди собі! Гуляй…
— Гарна дівка… Ой, гарна дівка, мо-осковська солодка дівка! — Гнат засміявся й показав рукою, наче підтримує коромисло на плечі, і став дрібно перебирати ногами, наслідуючи жіночу ходу. — Хе-хе-хе…
Він посварився пальцем і, поправивши мішок, потюпав стежкою від села. Я остовпіло дивився на його величезні, перев'язані дротом черевики, на широку спину, обтягнуту драною, засмальцьованою ватянкою.
Як він догадався, що я думаю про Семеренкову? Юродиві, виходить, справді прозорливі? Ні, очевидно, Гнат часто зустрічав на цій стежці гончарівну, коли вона поверталася від криниці, несучи на коромислі повні відра. Може, і я тільки ледь-ледь запізнився: коли б я встав на кілька хвилин раніше, то побачив би Антоніну.
Але чому вона щоранку йде до далекої криниці? Глу-харчани звичайно користуються колодязем, що в центрі села. Скрипучий журавель над зрубом стихав аж тільки під ніч.
— Хто з села був у поліцаях і зник, коли німці пішли? — запитав я у Глумського.
— А ти не знаєш? — промовив той, мружачись.
— Мене тут не було.
— А, ну звісно. Чистенький. А ми тут винуваті.
Микита Глумський уїдливий був чоловік. Похмурий. Сварливий. Він і до війни не відзначався лагідністю, а тепер і поготів. Та глухарчани одностайно обрали його головою колгоспу на перших же зборах після вигнання фашистів. Кажуть, Глумський лаявся на цих зборах і кляв усіх земляків, та вони тільки підсміювалися. У Глухарці більше не було жодного чоловіка, котрий так добре, як Глумський, знав би, коли сіяти, коли жати і таке інше. Сварлива вдача пасує голові, так міркували глухарчани. Голова повинен упоратися з будь-яким районним уповноваженим, коли той приїде порядкувати.
— А ви не сердіться, — сказав я.
— Набридло, коли приходять і розпитують. Нібито я сам у фриців служив. Ви зверталися б прямо до Бандери.
Я тільки другий день ходив у «яструбках», та Глумський уже зараховував мене до надокучливого начальства. До них.
— Ось я, голова, боюся до сусіднього села поїхати. Де ж ваш захист, «яструбки»? — запитав Глумський.
Ніякої фори він мені, новачкові, не давав…
Він, Глумський, був маленький і такий сутулий, що здавався горбатим. Ікла в нього стирчали вперед, відкопилюючи губи, и від цього створювалося враження, що він хоче тебе вкусити. Мабуть, це від неправильного, мов у бульдога, прикусу. Мало в ньому було приємного для ока. Тільки от руки… Природа, виліплюючи маленького, згорбленого Глумського, в останню мить розщедрилася й подарувала йому руки, що призначалися для якого-не-будь Добрині Нікітича. А може, це вони такі від роботи.
— Та ви ж самі знаєте, нікому воювати з бандитами, — сказав я. — Бо ж не можна роздати зброю підліткам або дітям.
Про підлітків і дітей — це я даремно ляпнув язиком. Схаменувся, коли вже було пізно. Глумському аж обличчя потьмарилося.
— Так, — видихнув він.
Восени сорок першого фашисти застрелили сина Глумського. Розповідали в Глухарці, що в п'ятнадцять років це був справжній парубок — високий на зріст, плечистий, чубатий. Ото вже, видно, Глумський ним пишався. Та й ім'я йому дав підходяще — Тарас. Так от, Тарас вирішив висадити в повітря фриців, які скубли у дворі курей. То були карателі, вони «добре попрацювали» за день і вирішили підобідати. Розповідали, що карателі за годину спалили геть усю Перечиху, а це тридцять дворів. І ось вони, замурзані, у кіптяві, скубли курей і реготали, а Тарас і кинув у них гранату…
Але п'ятнадцять років — це тільки п'ятнадцять років, граната була без запалу, він знайшов її десь на городах…
— Крамченко був у допоміжній українській поліції, — сказав Глумський. Він утік. Пам'ятаєш Крамченка?
Я пам'ятав Крамченка. То був довготелесий, незграбний чолов'яга-недотепа. Завжди у нього траплялася якась біда. То корова конюшини об'їсться, то кури перестануть нестися.
— Сучий син, — вів далі голова. — Думав, для нього легке, щасливе життя буде. З колгоспної ферми Розку взяв, корову-рекордсменку. Вона у нього й трьох літрів не давала!
— Сім'я його тут залишилася?
— Сім'я за нього не відповідає, — буркнув Глумський. — Чи у вас там по-іншому вчать?
— Товаришу Глумський! — крикнув я, не витримавши. — Облиште це!
— Ну гаразд! — змилостивився голова і ледь розтулив губи, що мало означати усмішку. — Просто не люблю розпитувачів. Як було та що було… Навіщо тобі сім'я?
— З кимось із села бандити підтримують зв'язок. Хтось їх підгодовує.