Тривожний місяць вересень

Ніч випала неспокійна. До дванадцятої години я часто прокидаюся від несподіваного болю — будильник, чи що, залишили в моєму животі під час операції? Цього разу тіпає особливо здорово. Дався взнаки клопітливий день: ходіння, тряска на возі. У такі хвилини чіпляєшся тільки за одну рятівну думку — треба перечекати, до ранку все минеться, зникне разом з потом, біль ущухне, зупиняться жорна.

«А чого ти хотів? — питаю я себе. — Утекти від самої смерті, та ще й так, щоб вона не дряпнула тебе жодним кігтем, не зробила мітки?»

Воював два з половиною роки і був, як ніжинський огірочок, цілісінький і міцний, навіть не контузило; усі вважали, що мені дуже щастить. Але десь там, у вищій бухгалтерії, помітили нарешті помилку й разом зробили нарахування: в одну мить мені десятків зо три дірок прокомпостували зразу за всю війну. Ми вскочили у велику халепу, німці засікли нас у досвітніх сутінках, усю групу, п'ять чоловік, та й закидали мінами-«жабами». Від такої міни не заховаєшся у першому-ліпшому окопчику-одиночці чи у вирві, вона, чортяка, підстрибує після удару об землю і б'є тебе з висоти. Кукаркіна, жартуна, на місці вбило, а мене й Дубова поранило. Чудні поранення від «жаб»: мене вдарило в спину, коли лежав, причаївшись, у вирві, і я думав — пусте, по дотичній чиркнуло, а вийшло, що осколки опинилися в животі. Ось що таке міна-«жаба»… Дубов тягнув мене, а я думав — оце тобі й щасливий, кров'ю всього заливає — кінець!..

І все-таки мені зрештою пощастило. Якби не Дубов, давно б уже баба Серафима по мені сороковини справила. Він мене двічі врятував, — перший раз, коли витяг з бурякового поля, де рвалися міни-«жаби», а вдруге, коли дав пораду. Йому самому важко було говорити, його ватянка просякла кров'ю, як промокашка, язик у Дубова заплітався, але він встиг сказати, що треба. Він сказав: «Потрапиш до «живітників» — запам'ятай: не більше шести годин, не більше, інакше не різатимуть, ти це запам'ятай, Іванку, не більше шести годин…» Тож я запам'ятав це, добре запам'ятав і все намагався утримати це в свідомості, щоб устигнути сказати лікареві те, що треба. Як і належить розвідникові, я визначив орієнтир у часі, вішку, якої мені слід дотримуватися, а коли мене вже смерком доставили з плацдарму на ношах у госпіталь, і я побачив над головою маленьку акумуляторну лампочку й грубий брезент пересувної операційної, і хірург запитав, коли мене поранило, я сказав: «На понтоні, вдень, коли міст наводили… — І повторив: —…Вдень, коли міст наводили». А поранили мене, коли починало розвиднятися, потім я довго лежав на березі, і переправили мене, як тільки навели понтонний міст — сонце стояло вже у зеніті.

…І вони взялися мене різати. Вони почали з живота, залишивши дрібні осколки у плечах і ногах на потім, на «закуску». Під наркозом — сестри згодом розповідали — я обмовився, що мене поранило значно раніше. Але операцію вже було розпочато, і хірург не міг кинути її насередині, вони заходилися полоскати мої протухлі кишки, виваливши їх у таз і переглядаючи кожен сантиметр, щоб не пропустити якої-небудь дірки або не залишити спохвату осколок. Ох і лаявся, мабуть, хірург!