Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
За озимим клином, на темній ріллі, шапкою лежав Гаврилів горб. На ньому був колись цвинтар — дерев’яна церковця, що давно згоріла, і кладовище. Там лежав мій дід Іван Капелюх, засновник роду поліських Капелюхів, котрий приїхав сюди, як переказують, із Запоріжжя.
Туман уже піднімався над верхів’ями дерев, але, як високо не піднімало б сонце цю завісу, на обрії виднілося тільки одне: ліси. Спершу зелені, з мереживом вересневої жовтизни, вони, чим далі сягав погляд, ставали ліловими, бузковими і мало-помалу перетворювалися на невиразне марево невизначеного кольору.
Дороги, що самовпевнено й різко розтинали городи й поля, губилися в неосяжності лісів. Двома дорогами можна було виїхати з Глухарки — та, що вливалась у вулицю з півдня, з’єднувала наше село з Ожином через Шарии гай, через Іншу; а північна, ковзнувши біля стін заводика та обігнувши кар’єри, вела в білоруський край. Була ще й третя дорога, що починалася в центрі села; вона через хутір Грушевий могла вивести до великого ярмаркового села Мишкільців. Проте зараз цією дорогою майже ніхто не їздив. Мишкільський шлях проходив повз УР — страшна назва! Ним у наших краях лякали дітей: «Ось відведу в УР», «Не бігай до лісу, в УР попадеш».
Раніше в слові «УР» нічого жахливого не було, воно скорочено означало — укріплений район. Перед війною в наших місцях почали будувати оборонну лінію. Вона мала простягтися від непрохідних північних боліт до південних степів. Але встигли збудувати лише кілька дільниць, та й ті не були закінчені повністю, коли нагрянули фашисти. Система протитанкових ровів, бліндажів, землянок, дотів, ескарпів, підземних сховищ та ходів сполучень, розчищених від дерев секторів обстрілу, спостережних пунктів утворила в лісі занедбане і таємниче місто.
Як і будь-яка вибудована й покинута людьми споруда, як і все незрозуміле, цей УР викликав у всіх довколишніх мешканців почуття забобонного жаху. Він перетворився на пугало. І причина тому була не тільки в містиці. Після того як німці драпонули з наших країв в УРі зібралися фашистські недобитки.
Як на Лису гору, вони посунули в той УР, бо там було де причаїтися. Поліцаї, старости, перекладачі, бандерівські «бойовики» — усі, кому німці дали під зад, щоб не годувати в Німеччині, почали опалювати в УРі землянки й учиняти бандитські наскоки на поліські села. Доки поблизу перебували військові з’єднання, доки партизанські загони ще не влилися в регулярні частини, УР кілька разів добре чистили. Кого порішили, а хто здався сподіваючись милосердя суду, і нарешті в УРі залишилася тільки така сволота якій від правосуддя нічого ждати, крім зашморгу. То були відчайдушні, по-своєму сміливі и спритні бандити, і війну вони розуміли ясно як абетку. Викурювати їх з УРу, з його лабіринтів стало нікому, фронт пішов далеко на захід, і захищати населення від бандюг мали, за задумом, бійці винищувального батальйону, або просто «яструбки».
Годі й казати, що в напрямі УРу дорога мені була заказана. Якщо раніше я ще ризикував вибиратися до Грушевого хутора, де жив товариш мировий посередник Сагайдачний, то тепер мені туди потикатися було не слід: від хутора, що лежав на восьмому кілометрі Мишкільського шляху, до УРу було близенько. Сагайдачного, до речі, це сусідство не турбувало. Він не боявся бандитів… Можливо, людина з прізвищем Сагайдачний і могла розраховувати на їхню милість, але я все-таки боявся за старого. Мені здається, що він жив під впливом тих прекрасних книжок, що стояли на багатоповерхових полицях у його мазанці, і не міг собі уявити, що це таке — Горілий. Горілий, який любив вішати людей на пружинястому дроті.
Отаке-то було діло. Не мав я права сидіти на місці й чекати, аж поки бандюги уколошкають ще кого-небудь.
Тож, постоявши біля Малясової хати, полюбувавшись лісами, що випливли з туману в усій неосяжності, я подався до гончарного заводика.
Димарі його диміли щосили. Він і справді вів за собою Глухарку, мов караван, цей маленький колгоспний заводик-трудяга. Він годував село — поклади червіньки компенсували убогість поліської землі. Добра половина глухарчан працювала на гончарні.
На подвір’ї заводика просто неба штабелями стояли макітри, глечики, горшки, куманці, барила, свистунці… Щоразу, коли я бачив усю оцю розкіш, що яскріла барвами, вилискувала поливом, я роззявляв рота, завмирав і відчував, що в мене очі «вилуплюються, наче курячі яйця», як висловилася одного разу баба Серафима, коли її вперше вивезли з Полісся на залізницю й вона уп’ялася поглядом у паровоз…
Мені здавалося, що це неможливо! Неможливо, щоб люди, яких я знав, які жили по сусідству, співали й пили на весіллях та хрестинах, лаялися поміж собою, заварювали мішанку для кабанчиків, торгувалися на ярмарках, лузали насіння на посиденьках, шаткували капусту й солили огірки, орали землю, запрігшись у плуга замість коней, рубали ліс до кривавих мозолів, корчували пеньки, молилися богові й проклинали його, — щоб ці звичайні заклопотані труднощами сільського побуту люди створили отаку красу. Як вони змогли? Як створили з нічого, із викопаної тут же, поблизу села землі, оці співучі глечики з вузькими шийками, барильця, схожі на овець, що пасуться, куманці, які, скрутившись кільцем, наче валторна, здається, ось-ось ладні зазвучати, як додумалися розмалювати їх гілочками хмелику, тонкими соснинками, кривульками, фіалочками, пуп’янками «волових очей», курячими лапками?