Лис та інші детективні історії.

— Закуси зуби, хло. Буде трішки боляче. Але нічого, буває й гірше, казав старий зек, збираючись на розстріл. Буває, перебивають ноги. А ти будеш калічкою при своїх ногах. І ще колись мені подякуєш, що не дав тебе скалічити, — і поніс його, спеленаного пасами, на балкон, що виходив на здичавілий сад. І поклав його на злежаний сінник.

Рясно котилися сльози з очей, бо це було гірше, ніж колінкувата на дерев'яній решітці.

— Поплач, поплач, хло. Одеса-мама сльозам вірить…

І так щоранку. Перші дні тортури були нестерпними. В ногах спочатку ломило, потім пекло, потім ними снували мурашки. Біля полудня вони дерев'яніли й ставали твердими нечутливими цурпалками. І тоді він починав вивчати свій маленький балконний світ. Розглядав пожовклі, набубнявілі від вологи книги, дотягувався до гронець дикого винограду, бавився з тарганами, що газдували під зогнилою діжкою. Мама Зоя, що покидала квартиру на цілий день, залишала йому булку і закляклий суп в алюмінієвій кварті. Булкою він навчився принаджувати голубів. Спочатку кидав їм крихти на висунуту дощечку, а перегодом вони вже нахабно всідалися йому на плечі і хляпали крильми по голові, смішно клювали з долоньок. Голуби частково розвіювали його безпросвітній сум за дітьми, за тим двором під могутнім горіхом, де жив його великий рудий собака.

Тепер у нього були птахи. І було море. Вірніше, дух моря, що гучав десь за піджовклими деревами або зловісно шепотів, двигтів землею і куйовдив його чубчик вологим солоним вітром. І приносив у сни тривогу.

Нікому він не був потрібен. Мама Зоя озивалася до нього лише короткими й сухими, як перепалений папір, командами: «вставати», «одягатися», «вмиватися», «їсти», «спати». А тут, на балконі, хоч ніхто не діймав його. І пахло йодистою свіжістю, не те що у квартирі, де навіть стіни прогіркло смерділи тютюном. Отже, не все так погано, сказав би знайомий старий зек дяді Борі… Хіба що ноги зв'язані, зате руки вільні.

А коли його винесли на бульвар, він з лячним захватом убирав очима безмежжя синьо-зеленого простору. Строкаті натовпи людей шурхотіли понад ним, і тільки дзенькання копійок у його картузі сполохувало його зачарування.

Життя набувало сенсу. Перебути ніч у задушливій пліснявій квартирі, годину хитавиці в смердючій автолавці — і воля-вольная празникового узбережжя. Свято душі й очам забава. Скільки див твориться довкіл! Які кораблі ковзають морською синявою! А скільки вуличних пригод!

Якби йому ще гулюкати не треба: «Дорогі дядьки й тітки, чужі таточки й чужі мамочки! Згляньтеся над сиротиною! Мало того, що безрідний, та ще й ущерблений долею. Не людина, а півлюдини. Без ніг життя починаю…»

Він не прислухався до своїх слів, не вникав у їх зміст. Вони жили окремим життям від нього, ці механічні вигуки, які він стелив під ноги людської юрби. Їх навчила його мама Зоя, супроводжуючи лайками й запотиличниками.

Що три години підходив рудий вайло, скрадливо озираючись, витрушував картуз у валізу і, відпустивши йому щиглика в чоло, дибав далі. Коли бульвар був незалюднений, йому було видно й іншого калічку з автолавки — того, що мав випулені очі без брів і рот, як у зайця. А десь за рогом ліворуч старцював Генка з усохлою рукою.