Лис та інші детективні історії.

— А як розрізнити: вартісне це чи ні?

— Бачите, пустий, хоч і добротно написаний твір, за душу не бере. А в талановитому є якась мудра міра, золота жила, якась пружина, що змушує його читати з прискореним серцебиттям. Талановите письмо оповите якоюсь магічністю. Оця магічність, якої більше між рядками, ніж у рядках, і робить написане цікавим та інтригуючим. Це відчуваєш із перших речень. Бо справжні книжки не розповідають, а слухають читача, налаштовуються на амплітуду його душі. Справжні книжки перечитують. Ось головна міра їх вартості… Книг тисячі видаються. Десятки стають популярними. Деякі називають бестселерами. І тільки на одиниці падає слава читацького неминущого інтересу. Вони «заводять» читача і тримають на прив'язі. І ніхто не розгадає цю загадку.

— А як взагалі пишеться? Що штовхає в цей стан — цікава книжка, подія, зустріч чи щось іще?

— Навіть запахи, обривки мелодії, постріл жіночого погляду, зронене кимось слово або чиєсь красномовне мовчання… Хтось чекає натхнення, але натхнення — це та вода, яка під лежачий камінь не тече. Ти думаєш, читаєш, нотуєш, працюєш над словом — ось-ось заіскрить. Шукаєш іскру, як шофер. Справжній образ з'являється як зблиск. В одну мить. А далі його замучують, заглушують, як бур'яни, слова, слова… Через те творчість — це безнастанна нещадна боротьба зі штампами. Гарно писати означає насамперед гарно метафорично думати. Метафора — це проба на звання майстра. Наскільки сильна його уява, багате асоціативне мислення, розкіш образів. А глибину думки виражають його епітети. Це коли двома-трьома ретельно відібраними словами передається на аркуші думка, барва, звук, світло. Ні, це не красиві слова, це картина, намальована словами-мазками. В добрій книзі немає місця позолоті, тут кожне слово — як стріла в суть.

— А де ви берете сюжети?

— Життя безсюжетне. Я не гонюся за фактами, повчальними історіями. Для мене цікаві дві речі: зоряне небо над головою і моральний закон серця. Я би назвав себе ловцем думок. Думку-образ я пришпилюю до паперу, як рідкісного метелика. Це згустки життя, підсвічені, як акварель, збоку. Я вважаю, що література має не стільки розповідати, розважати, як акумулювати позитивну енергію, підносити душу. Те, що мовчазно переживає світ, має виказувати письменник. Усе минуще, залишиться тільки спіймана і закодована на папері мить щастя. Цією солодкою каторгою я і займаюся.

— А мова, яка її роль у творі?

— Це половина краси твору. Якщо там ясні думки, то й проза повинна світитися. Слова повинні вміщувати запах, колір, рух. Читач повинен радіти їм, як зустрічі з цікавою і гарною людиною. Для того ти й письменник, щоб дібрати слово замашне, пахуче. Бо можна сказати, приміром, корч, а можна — корчомаха; не насупився, а насурмився; не мляво, а пиняво; не багатолюдно, а глітно; не кволий, а крихкотілий; не крадькома, а затайливо; не сутінки, а намерки; не залицяльник, а увива; не легковажна, а повійна; не сварити, а псярити; не підліток, а недоліток; не писати, а малякати… Якщо ти пишеш, то багато мусиш читати, ковтати вітаміни від геніїв. І мусиш ходити словниками, як затишними кімнатами. Бо наша родова мова — це оселя духу. Це духовна шкіра, без якої ми духовні трупи. І якщо цього не розумієш, то просто будеш продукувати мертводруки…