Лис та інші детективні історії.

Каштани від Лізи

Провінційні містечка зручні тим, що тут легко знайти тих, кого шукаєш, бо всі мешканці обертаються в радіусі якогось кілометра. Парковою доріжкою тюпала літня жінка в старомодному плащі, в кросівках і з німбом шляхетної сивини.

— Дайте допоможу, — підступив він збоку. — Нам, здається, в один бік.

— Хитрун, — сяйнула лукавинкою бабуся. — Напевно, вже й ви прочули про мою калганівку…

— Та ні, я з соцзабезу. Вивчаємо умови життя самотніх пенсіонерів.

— А що їх вивчати? Як мучилися, так і мучаться. Доброго вже й не чекають. Колись нам обіцяли, що настануть кращі часи. От вони, кращі, й настали, але чомусь — для гірших.

— Хіба часи змінюються? Змінюються люди.

— Власне. Всі ми помінялися. Хто як. От я, радянська акушерка, ніколи б не подумала, що стану на старі дні бізнес-леді.

— А це сировина для вашого бізнесу? — труснув торбами з каштанами.

— Ні, це моя власна програма енергозбереження. Нині це модно. Смієтесь? Усі сміються. А даремно. Каштани — чудове паливо. Три роки тому ліквідували нашу котельню. Заможні сусіди зробили собі автономне опалення, а такі, як я, гріються, хто як може. Добре, що в мене залишилася стара чеська грубка. Покійний чоловік не дав розбити, казав, що прийде час і ми ще її перепрошувати будемо. Час той і прийшов. Спочатку напалюю ватру дощечками з ящиків, а потім кидаю сухі каштани й жолуді. Ви не уявляєте, як вони тримають жар.

— Не уявляю.

— Правда, треба походити, назбирати їх. Але ж це й добре, своєрідний моціон. Я день при дні на ногах. Ще й по деревах лажу. Не вірите?

Він, хоч і не впевнено, сказав, що вірить.

— Щось мені ваші очі знайомі, — радісно торохтіла баба Ліза. — Підкажіть, де ми могли зустрітися з вами раніше.

— Не знаю, не пригадую.

— А я очі не забуваю. Людину можу забути, її ім'я, а очі ні. Знаєте, очі — це єдине, що не міняється в людини. З якими за розміром і кольором вона народилася, з такими й помре. Кажу вам це як медик.

Звернули в комунальний дворик. Дощами облизані стіни, облущені двері, закіптюжені шибки. Убогість колись заглянула сюди, щоб звідси більше не виходити. Він хотів залишити поклажу на її порозі, але жінка простягнула вперед темну від горіхового лушпиння долоню:

— Прошу до світлиці.

Увійшов з острахом, як до печери.

Слово «світлиця», мабуть, найбільше пасувало цьому живому притулку в прибазарних комунальних нетрях. Світла, пахуча і сповнена дивовижного затишку.

— Сонце заглядає до мене першої, — сміялася Єлизавета Петрівна, — бо я його чекаю вже вбраною, зачесаною і помоленою, щоб почати свої денні труди. І «євроазіатський ремонт» я сама тут зробила. Надибала стару вапняну яму, а фарбу виміняла в п'яничок за настоянку.

Його вразили не стіни, а те, що на них. Віхтиками, снопами, гірляндами звисало зілля, наповнюючи помешкання луговим ароматом. А ці аплікації — з листя, кори, трави, квітів, бадилля та гілочок… Фактично зі сміття, яке топчемо. А тут, в гармонійній сув'язі, химерно переплетені, вони вбирали очі, розбурхували дивовижні асоціації. На полицях, підвіконнях, у кутках — оригінальне коріння, пеньки, галузки, каміння — витвори несподіваних примх природи.