Лис та інші детективні історії.

Чорна жінка знову прийшла під осінь. У тому ж чорному плащі. Він привітався першим, чекаючи гостинця. Але вона нічого не добувала з-під плаща. Вони гуляли садом, тримаючись за руки. Її рука була суха й тверда, як гілка. Вона йшла швидко й тягла його за собою. І від неї ще гірше, ніж тоді, пахло тютюном. Його нудило, вже й цукерок не хотілося від неї.

— Я повезу тебе до моря. Це велике озеро, де плавають великі зубаті риби. Якщо не будеш слухняним, я кину тебе тим рибам і вони тебе проковтнуть. Був такий капосний хлопчик — і немає. І ніхто за тобою не заплаче.

Йому самому кортіло плакати. Кортіло повернутися до дітей, до звичних тіток, які, хоч і лаялись, і бились, але не лякали зубатими рибами. Смикнув руку, але суха клешня тримала міцно.

— Ану, не сіпайся мені.

Він заплакав.

— І не скигли. Мама Зоя цього не любить, — в чорних очах її пострілювали іскри.

І так йому стало моторошно, що з усієї сили рвонув рученя. І видер його, і побіг, шпортаючись об лопухи.

— Ану стій, малий паскуднику! — кричала вона. — Чуєш, стій мені! Від мене не втечеш.

Та де б він став? Летів, петляючи між кущів, дріботів ноженятами. Із бур'яниська вигулькнув собака, пустився перед ним, ведучи до заповітної дірки в паркані, через яку вони не раз вибиралися звідси в білий світ. Але чорна тітка шурхотіла позаду, зовсім близько, і він зрозумів, що до лазу йому не добігти. Примірявся очима до найширшої шпарини в зубчатому паркані. І став просувати своє худеньке тільце. І вже було майже протулив, та голова виявилася більшою за той просвіт. А він цього не врахував і тягнув її живодером за своїм тілом. І світ в очах захитався, розколовся навпіл, і щось липке й гаряче потекло шиєю під сорочку. За хвилину він лежав на траві і пес облизував його червоне обличчя.