Лис та інші детективні історії.
- Автор: Дочинець Мирослав Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Карпатська вежа
- ISBN: 978-966-8269-37-7
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Лис та інші детективні історії.». Краткое содержание книги:
Інші детективні історії об'єднані одним головним героєм — слідчим Правиком, який, шукаючи злочинні сліди, водночас шукає сенс життя, міру справедливості і милосердя.
Підбіг хлопчак з хитрими, нахабними очима.
— Дядьку, дайте п'ятдесят копійок.
— А чому саме п'ятдесят?
— А хіба ви дасте гривню?
— Дам і більше, якщо заробиш. Руку опусти. Коли просять, не простягають руки, та ще й брудні. Тоді не так соромно, якщо не дадуть. А щоб не було соромно ніколи, гроші заробляють.
— А що я можу робити? — хлопець скорчив кумедну гримасу.
— Купиш мені газет. Усі, які є місцеві.
Малий затис п'ятдесятку в руці, але рушати не поспішав.
Чоловік за столиком відсторонено пив чай, не звертаючи більше на нього уваги.
— А ви не боїтеся, що я вас обдурю і не вернуся з газетами?
Чоловік скинув на нього очі. Зараз цей погляд був настільки пронизливий і твердий, що дітвак аж відсахнувся. Проте голос того звучав рівно і навіть лагідно, але зі сталевим акцентом.
— Що? Це я маю боятися? Та ні, боятися має той, хто обдурює. Раз обдуриш когось, удруге. Втретє обдурять тебе. Далі й сам себе обдурюватимеш — і пропадеш, як сіль в окропі. І будуть витирати об тебе ноги і переступати, як шолудивого пса. Затям це собі й іди, бо я чекаю на газети.
Газети лягли на його столик через десять хвилин. Хлоп'як отримав своє за послугу. Одна монета скотилася зі столу і дзенькнула об бруківку. Малий нахилився і простягнув за нею замурзану руку. Але тут же шкіряний черевик наступив на неї.
— Ніколи нічого не піднімай із землі. Ніколи, чуєш?
— Але ж це гроші…
— Тим більше, — процідив крізь зуби чоловік і ще більше натиснув на руку — той аж писнув від болю. — Якщо дуже схочеш, то гроші тобі принесуть на мисочці. Як ця офіціантка носить морозиво. Ще й посміхнуться.
Він теж посміхнувся, прибираючи ногу. Хлопець потирав руку, відступив про всяк випадок на кілька кроків назад. І вже звідти примирливо запитав:
— Дядьку, дасте мені ще якусь роботу?
— Приходь завтра на дев'яту до готелю «ML».
Збоку на них поглядав письменник, тримаючи під пахвою пачку книг.
— Це ви шукали моє тіло?
— Так. Якщо не поспішаєте, присядьте, будь ласка.
— Залюбки. В ногах правди немає, її шукати треба вище. Отже, я слухаю. Слухати мені легше, ніж говорити. Навіть легше, ніж писати.
— В мене до вас дещо дивне прохання…
— Не сумніваюся, — мурмотів письменник. — На мого читача ви не схожі. На туриста тим більше.
— Я не турист, — згодився він. — Я мандрівник.
Письменник ковзнув примруженим поглядом:
— Це зовсім інша річ. І мандруєте ви, здається, без карт, і лише тими маршрутами, які вам конче потрібні. Чи не так?
— Так. Карти не завжди приводять туди, куди нам потрібно.
Письменник поклав на стіл книги і з полегкістю зітхнув:
— Це правда. Географія завжди розчаровує. Так само, як історія завжди бреше.
Чоловік замовив ще два чаї з болгарським медом. Йому здалося, що мед трішки пахне морським піском.
— Мені потрібна ваша допомога.
— А мені здалося, що ви з тих, які самі допомагають, — зауважив письменник.
Чоловік посміхнувся.
— Хотілося б дещо дізнатися про літературну працю. Я заплачу вам.
— За що платити? За слова на вітер? Навчити писати неможливо.
— Я не хочу писати. Я хочу знати, як це роблять інші. Якщо ви не хочете брати гроші, то я куплю ваші книги.
— Не треба купувати мої книги. Їх куплять ті, хто їх прочитає, — незлобиво відмахнувся письменник.
— Гаразд. Тоді як мені бути?
— Вчинимо просто. Мах на мах. Обміняємо мій урок про словоблудство на вашу історію.
— Яку історію? — здивувався незнайомець. — Ви гадаєте, в мене є якась цікава історія?
— І не одна. Це у вас на обличчі… хотів сказати написано, але було б неточно. Це у вас на обличчі приховано…
Його візаві мимохіть торкнувся пучкою свого лиця. І пожалкував, що зачепив цього в'їдливого борзописця. З письменниками, мабуть, так же важко говорити, як і з художниками. Художники лякали його ажурністю слів і розмитістю фраз, схожих на їх акварелі. Підвів очі до співбесідника і зустрівся з пильним поглядом, у якому порівну були замішані іронічна байдужість і співчутлива теплота. Несподівано для себе він запитав:
— І ви готові все вислухати?
— Не все. Тільки головне, — письменник відсьорбнув з горнятка. — А все інше я домислю.
— Що ж, згода. Тоді ваш перший хід, маестро слова.
— О! — письменник легенько стукнув кулаком по книжці. — З цього й почнемо. Що ви знаєте про слово?