Лис та інші детективні історії.
- Автор: Дочинець Мирослав Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Карпатська вежа
- ISBN: 978-966-8269-37-7
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Лис та інші детективні історії.». Краткое содержание книги:
Інші детективні історії об'єднані одним головним героєм — слідчим Правиком, який, шукаючи злочинні сліди, водночас шукає сенс життя, міру справедливості і милосердя.
— Привіт, веселий чоловіче!
Злидар з баклажанним горбатим носом розтулить спухлі очі і опустить їх додолу, знаючи, що з такими бесіда коротка:
— Бабла нема. Вся іржа на землі.
— Не парся, хло, — з веселою жорсткістю скаже жиган. — Западло брати чесно зароблене на паперті. Мені не це, мені правда потрібна. — І присяде напочіпки, і лезо, як риба, виблисне з-під його рукава і посуне до порослого рота бурлаки.
— Зціли зуби, хло. Буде трішки боляче… Скажи мені, поки я не кинув твого язика бакланам… Чому старий зек казав, що буває гірше, збираючись на розстріл? Ти маєш це знати, бо й сам, як я розумію, волочив не один круг. То чому?
Жебрак зітхне хрипло, як ковальський міх, і, пускаючи криваву слину, прохрипить:
— Буває гірше, ніж розстріл. Буває, випустять тобі кишки і приб'ють до дерева. А пером штрикають у зад, і ти повзаєш довкола стовбура, намотуючи на нього свої черева, плутаєшся в них…
— І це найгірше?
Мотне струпуватою головою бідолаха:
— Ще гіршими бувають сни, після яких не хочеш прокидатися. Але доводиться прокидатися і жити далі…
— Живи, дядьку Борю, живи. І випий за моє здоров'я, за мої легкі ноги. — Хлопець витягне жужмом з кишені рублі і засіє ними жебрачі коліна. — Мої сердечні вітання мамі Зої.
— Немає Зойки. Немає бідарочки, — буркотітиме чоловік, збираючи похапцем гроші.
Але щедрий жиган, доганяючи свою компанію, цього вже не чутиме.
Веселе прізвище
— Доброго дня. Для мене тут залишили конверт.
Жінка з тонкими незворушними губами підійшла до столу й дістала з шухляди синій пакет. Розпечатаний, причім досить грубо.
Він подякував і вийшов. Осіння тиша гусла над двором. Садівник підрізав пожухлі квіти. Кухарка, поклавши відро, розмовляла по мобільному телефону. Перефарбовував ворота сторож. Привітався з гостем, уже знайомим, і повідомив:
— Цирк приїхав. Спонсори й повезли дітей. А ми от на хазяйстві. Бо директор у відпустці, а Яніна Сергіївна до матері поїхала.
— Погостювати?
— Та де, хвора мати. Дуже хвора. Аж у Братиславі лікують. Душа-людина. Працювала в нас.
— Музикант? — несподівано вихопилося в нього.
— Музика, співи. Ви знаєте її? — поцікавився сторож, радий бодай якійсь розмові.
— Трохи.
Пакет холодив руку підозрою вторгнення в його мізерну задавнену власність, що становила декілька напівзіжмаканих аркушиків. Вочевидь, конверт раніше був заклеєний, залишилися сліди. «Лізуть, а навичок, як працювати з документами, не мають», — відмітив він, промацуючи кожен рубчик, кожен крайчик папірця. І нюхав, ніби запашний плід, намагаючись перетнути внутрішнім поглядом товщу років. Пахло старим пилом. Старозавітний обгортковий папір, в який тоді загортали все: і масло, і оселедці, і цукерки, і книги. Як він зворушує: в сіру ламку фактуру впресовані лусочки й трісочки деревини. Яка природність! Бліді чорнильні рядочки танцюють абияк, повідомляючи про якісь щеплення, аналізи і про те, що хлопчик «здоров». І понад цим розмашистим синім розводом виведено «Іван М.». А нижче іншою, стараннішою рукою, приписано «Неділик».
Мабуть, останнє слово, хлопче, не стосується тебе. Чиясь примха, фантазія. А все інше — то твоє, кревне. Здоров був, Іване. Час і в очі тобі глянути. Фоточка в півдолоні — матова чорнота з жовтою ряботиною. На звороті — фіолетові прізвища. Четверо стрижених пташат зі сполоханими очима, в темних джемперах на змійці. Чорні цятки очей, сірі яблучка лиць, однакові гороб'ячі чубчики — як тут їх розрізнити? Та ні, ось воно…
Підніс брелок-лупу до світлини і чітко розгледів на сірому тлі обличчя білу підківку від ока до губи. Одне око дітвака примружене більше, ніби підморгує йому. Тавро невдалої втечі, слід від капкана огорожі. Останній праворуч. Неділик. Веселе прізвище. Веселе до сліз…
А ось і її аркушик, складений удвоє: «Якби я була тут, я б вам допомогла в подальших пошуках. Спробуйте знайти в лікарні когось із ветеранів, які працювали тоді. Я. Синичка». Літери граційно видовжені й нахилені трішки вліво. Неначе горнулися до пера, коли їх писали. Аж кортить за ними вернутися ззаду наперед: «Я. Синичка… Якби я була тут».
Аркушик пахнув живицею.
Дерева в лікарняному дворі якісь корчаві, в сірих лишаях, неначе й самі хворі. І тріщини на асфальтових хідниках — як рвані рани. Тут ходять біль і смуток.