Лис та інші детективні історії.

— А чому він тут сидить?

— Милостиню просить. Він нещасний хлопчик, каліка, не такий, як усі…

Жінка кинула білу монетку, і та монета втрапила не в шапку, а в саме серце. Він не такий, як інші… Жебрак. Сирота убогий. Ущербний. Покидьок. Чому він повинен просити, а інші повинні йому давати? Через те, що в нього зв'язані ноги і сховані під онучкою в ящику? Виходить, що він обдурює людей. І себе обдурює. Він ще не міг у всьому цьому розібратися, та вже перестав голосити на весь бульвар. Йому раптом стало соромно. Лише тоді, коли здаля наближався рудий, вигойкував свою звичну жалібну пісню.

На «заробітках», звісно, це позначилося. Наступного дня також. І це прийомним батькам не подобалось. Увечері, після того як дядя Боря звично розпеленав його і кинув у ліжко, він почув їх приглушену бесіду в малій кімнатці.

— Навіщо ти розв'язуєш його? — роздратовано скрипіла мама Зоя.

— Ти про що? — без звичної веселості запитав дядя Боря.

— Я не довіряю йому. У цього щеняти задній розум. Він дременув від мене ще в сиротинці. Нутром чую — ковтнемо ми з ним клопоту… А якщо не розв'язувати ноги, тижнів зо три-чотири, вони помалу атрофуються і всохнуть.

— І ти туди ж, Зойко?

— Дурню, і нам полегкість, і для діла користь. Куди він дінеться від нас без ніг?..

— Ну, тобі видніше. Ти в нас ма-а-ати… — недобрим голосом блазнював дядя Боря, булькаючи в склянку сивуху.

Уночі він не спав. Коли за дверима втишилося, прокрався на кухню і намацав маленького ножика. Сховав на споді ящика з коліщатами. І подумав: тут цей ящик — єдина його власна річ. Засинаючи, вже знав, що більше ніколи не скаже нікому: «Згляньтеся над безрідною сиротиною». Ніколи нічого не попросить…

І був ранок. І груди кам'яної жінки блищали росою. А ніж холодив його руку ще більше, ніж вітер. Але картуз не лежав на землі, а був на голові, як належить.

Тільки-но брунатна автолавка зникла з овиду, він щосили відштовхнувся від бетонного постамента. Візок скотився на червону паркову доріжку і зашурхотів поміж кущів назустріч студеному подиху моря. Серце калатало, руки кривавились об цегляні крихти. Потім покотився галькою, дедалі мокрішою.

Море гучало вже зовсім поряд. Коліщата вгрузали в рінь, і він на руках тягнув себе до води разом із візочком. Нарешті хвиля підхопила ящик і понесла, як тріску. Хитала, вертала на мілину і підхоплювала знову. Він шалено гріб руками від берега, боячись, що його виловлять і повернуть на бульвар.

Вутлий його кораблик несло у відкрите море. Коли ящик трохи вирівнявся на воді, видобув ніж і гарячково заходився перерізати реміння на ногах. Коли лезо зісковзувало з твердої шкіри, затерпле тіло не відчувало болю. Кров не лякала його. Мордувався, квапився, боячись озирнутися назад, де крізь хвищу, здавалося, горланить дядя Боря: «Куди ти, хло?! Ану вертайся, бо буде гірше!..»

Спливе добрих десять років, і вечірнім бульваром чвалатимуть троє відчайдухів-жиганів, нахабно загороджуючи весь тротуар. Так, що зустрічні обачно відходитимуть вбік. Нові діти Одеси-мами — господарі її нічних вулиць. І один з них зупиниться біля п'яного волоцюги з дрібкою монет у бляшанці.