Лис та інші детективні історії.

Жінка ковтнула знову. Графин вона тримала на колінах, приголубивши, як кошеня.

— Далі так жити я не могла. Спакувала речі у дві валізи, замкнула двері осоружної квартири і сіла в поїзд. Приїхала додому — двері на замку. Мама на косовиці, вона, на відміну від безталанної доньки, трудитися вміє і любить. Сіла я коло цієї криниці і думу думаю свою. Коли чую — рипнули бібліотечні двері. Цвак ішов по воду, пісеньку мугикав. Не встигла сховатися. «Білосніжка! Яким вітром?» А я очі на нього звести не можу — гидко. Незчулася, як до бібліотеки мене поволік. Примовляє: «Твій приїзд треба відзначити. І книжки я своїй Білосніжці такі знайду, як нікому». Пішла, бо вдома однаково читати нема що. Відімкнув шафу. «Дюма хочеш? „Трьох мушкетерів“?» — вишкіряється втішно. — «Читала». — «А „Віконта де Бражелона“?» — «Перші частини тільки…» — «Тоді на тобі продовження — четвертий том». Черкнув щось у новенькому формулярі і запхав його до ящика.

Випитує, як живу-маюся, чи не завела собі полюбовника. Якщо ні, то він, мовляв, ще й сам ого-го… Дивлюся на нього й думаю: та це ж ти, паскуднику, мене, материну одиначку, віддав у барліг старого ведмедя. Це ти мене в сімнадцять літ заживо поховав. Та ще й приндишся тут… А він, мабуть, не так зрозумів мій погляд, став мене руками лапати. До столу притис, лізе цілуватися. Запручалася я, вперлася в стільницю і наткнулася рукою на той камінь, на попільницю. Ось і все…

Жінка замовкла. Підвелася.

— Ви куди? — здивувався Правик.

— Як куди? В тюрму.

— Сядьте, — різко наказав. — Ще встигнете.