Тягар пристрастей людських

— Я невдаха, — бурмотів він. — Я не годжуся для грубої боротьби за місце під сонцем. Єдине, на що я спроможний, — відійти і дозволити натовпу простолюдинів затоптати одне одного в гонитві за всілякими гараздами.

Його слова створювали враження, що невдача значно благородніша і витонченіша за успіх. Гейворд натякав, що його відчуженість спровокована огидою до всього пересічного і примітивного. Найкрасномовніше він оповідав про Платона.

— Я гадав, що захоплення Платоном вже минулося, — якось нетерпляче сказав йому Філіп.

— Справді? — здивувався його друг, здійнявши брови.

Обговорювати цю тему він не збирався. Нещодавно Гейворд виявив, що іноді зверхнє мовчання дає неабиякий результат.

— Не бачу сенсу в тому, щоб перечитувати весь час одну й ту саму книжку, — пояснив Філіп. — Це просто виснажлива форма байдикування.

— Та невже вам здається, наче ваш інтелект такий видатний, що може одразу зрозуміти наймудрішого письменника?

— Я не хочу його розуміти, я не критик. Я цікавлюся його творчістю не заради нього, а заради себе.

— Тоді навіщо ви взагалі читаєте?

— Частково заради задоволення, тому що це вже стало звичкою, і, не читаючи, я почуваюся так само некомфортно, як без цигарки, а частково, щоб пізнати себе. Зазвичай я лише пробігаю рядки очима, але часом мені зустрічається якийсь уривок чи навіть одна-єдина фраза, котра має значення саме для мене, і тоді вона стає частиною мене; так я отримую від книжки все необхідне і не знайду там більше нічого, навіть якщо перечитаю її десяток разів. Розумієте, людина здається мені пуп’янком: більшість із того, що ми читаємо, ніяк на нас не впливає, але іноді кожному зустрічаються особливо важливі речі, які допомагають розкритися пелюсткам; ось так вони і розкриваються по черзі, аж поки пуп’янок не розквітне.

Філіпа не задовольнила власна метафора, проте він не знав, як пояснити те, що відчував, але ще не сповна розумів.

— Ви хочете щось робити, хочете кимось стати, — здвигнувши плечима, озвався Гейворд. — Ну й вульгарщина.

Філіп уже добре знав свого приятеля. Гейворд був слабкодухим і таким марнославним, що доводилося весь час слідкувати за собою, аби не образити його почуття. Лінощі та ідеалізм так переплелися в його свідомості, що розділити їх він уже не міг. Якось він познайомився з одним журналістом у Лоусоновій студії, і того зачарували його бесіди. За тиждень Гейвордові надіслав листа редактор газети і запропонував написати критичну статтю. Гейворд страждав від невизначеності сорок вісім годин. Він так давно розпинався, що збирається зайнятися чимось подібним, що тепер не міг просто взяти й відмовитися, але від думки про те, що доведеться щось робити, його охоплювала паніка. Урешті-решт він відхилив пропозицію і полегшено зітхнув.