Тягар пристрастей людських

— Це заважало б моїй роботі, — пояснив він Філіпу.

— Якій ще роботі? — грубо поцікавився той.

— Моєму внутрішньому життю, — відповів Гейворд.

Потім він почав розхвалювати професора Амієля[260] з Женеви, чия геніальність обіцяла неабиякі досягнення, яким так ніколи і не судилося втілитися в життя. Лише після смерті іншим відкрилася причина й одночасно виправдання його невдач: неймовірний щоденник, який знайшли серед документів професора. Гейворд загадково посміхався.

Однак він досі не втратив хисту із задоволенням розповідати про книжки; смак у нього був вишуканий, вибірковість витончена, до того ж він завжди цікавився чужими думками, і це робило його відмінним співрозмовником. Насправді вони не мали для нього жодного значення і ніяк на нього не впливали, але хлопець поводився з ним так, наче з порцеляновими дрібничками на аукціоні — із задоволенням милувався їхньою формою і блиском, припускав, скільки вони можуть коштувати, а потім клав на місце і назавжди забував.

Але саме Гейворду судилося здійснити найважливіше відкриття. Якось увечері, ретельно підготувавшись, він повів Філіпа та Лоусона до шинку на Бік-стрит, примітного не лише своєю історією (тут ще жили спогади про відомих діячів вісімнадцятого століття, що збурювали романтичні фантазії), а й найкращим у Лондоні нюхальним тютюном і передовсім своїм пуншем. Гейворд провів їх до довгої просторої зали, що ще пам’ятала колишні розкоші і на стінах якої висіли портрети оголених жінок: усе це були монументальні алегорії учнів Гейдена[261], але дим, гас і лондонські тумани насичували їхні кольори і надавали картинам схожості з роботами старих майстрів. Темні панелі, тьмяна позолота масивного карниза, столи з червоного дерева створювали в кімнаті особливий затишок, а шкіряні сидіння вздовж стін були м’якими й зручними. На столі навпроти дверей хизувалася голова барана, у якій тримали славнозвісний тютюн. Друзі замовили пунш і почали його пити. Це був гарячий ромовий пунш. Від спроб описати його досконалість ручка починає тремтіти: це завдання непідвладне тверезому словнику і скупим епітетам цієї оповіді; в уяві одразу виринають пишномовні терміни та коштовні екзотичні фрази. Він зігрівав кров і проясняв голову; він сповнював душу блаженством, налаштовував розум на кмітливість і захоплення кмітливістю співрозмовників; він був незбагненним, як музика, і точним, як математика. Лише одну його якість можна було з чимось порівняти: він зігрівав, як любляче серце, але його смак, його аромат і відчуття, які він дарував, неможливо передати словами. Можливо, Чарльз Лем[262] зі своєю безмежною тактовністю, спробувавши, зміг би змалювати чарівні картини життя своїх сучасників; лорд Байрон, узявшись за неможливе, зміг би впоратися, присвятивши цьому напою станси в «Дон Жуані»; Оскар Вайлд зміг би створити тривожну красу, розсипавши візантійською парчею дорогоцінне каміння Ісфагана[263]. Підшукуючи епітети, думка мандрувала від застіль Елагабала[264] до витончених мелодій Дебюссі[265] та миготіла духмяним ароматом цвілі у скринях, де зберігався старий одяг, комірці, панчохи, камзоли забутого покоління, пахощами конвалій і пряністю сиру чедер.