Тягар пристрастей людських

За вечерею Лоусон продовжував сипати новинами. Фланаґан повернувся до Америки. Клаттон зник. Він дійшов висновку, що неможливо нічого створити, поки живеш серед митців і мистецтва: єдиний вихід — втекти подалі. Аби полегшити собі завдання, Клаттон посварився з усіма паризькими друзями. Він відкрив у собі хист казати всім правду, і це допомогло друзям примиритися з новиною, що Клаттон пориває з цим містом і вирушає до Жерони, невеличкого містечка на півночі Іспанії, яке привабило його, коли він їхав потягом до Барселони. Там тепер і оселився відлюдник.

— Цікаво, чи вдасться йому колись щось створити? — замислився Філіп.

Його приваблював людський аспект завзятих Клаттонових спроб висловити щось так глибоко заховане, що від цього він зробився похмурим і дратівливим. Кері невиразно відчував, що в ньому коїться щось подібне, але стосується це не мистецтва, а життя, яке його спантеличує. Життя було його способом висловити свої почуття, але що з ним робити, залишалося незрозумілим. Філіпові однаково не вдалося проаналізувати до кінця цю довжелезну думку, оскільки Лоусон почав відверто розповідати про свій роман із Рут Челіс. Вона покинула його заради молодого студента, який щойно приїхав із Англії і поводився просто скандально. Лоусон щиро вірив, що хтось мусить утрутитися і врятувати юнака. Вона його знищить. Філіп збагнув, що найбільше товариш засмучувався через те, що Рут пішла від нього, коли робота над портретом була у розпалі.

— Жінки не розуміються на мистецтві по-справжньому, — просторікував Лоусон. — Вони тільки вдають, наче щось у цьому тямлять, — і філософськи закінчив думку: — Хай там що, я намалював із неї п’ять портретів, і хтозна, чи вдався би шостий.

Філіп заздрив легкості, з якою художник ставився до своїх романів. Він провів вісімнадцять чудових місяців і отримав безкоштовно досконалу натурницю, а коли прийшов час розлучитися, не надто страждав від болю.

— А як там Кроншоу? — поцікавився Філіп.

— Ой, його можна вже списати з рахунків, — вигукнув Лоусон із жорстокою юнацькою легковажністю. — Він помре за півроку. Підхопив минулої зими запалення легень і сім тижнів лежав у англійському шпиталі. Коли Кроншоу звідти вийшов, лікарі сказали, що його єдина надія — кинути пити.

— Бідолашний халамидник, — усміхнувся непитущий Філіп.

— Він навіть протримався якийсь час. Продовжував ходити до Ліли, але пив там гаряче молоко avec de la fleur dòranger[259], і зробився достобіса нудним.

— Закладаюся, ви від нього цього не приховували.