Тягар пристрастей людських

Макалістер нагадав йому про категоричний імператив:

— Дійте так, аби кожен ваш учинок був гідний стати загальним правилом поведінки людства.

— Як на мене, це повне безглуздя, — заперечив Філіп.

— Оце ви нахаба, казати таке про тезу Іммануїла Канта, — присоромив його Макалістер.

— Чому? Сліпе повторення чиїхось слів руйнівне: на світі достобіса можливостей для наслідування. Кант робив якісь висновки не тому, що вони істинні, а тому, що він Кант.

— Гаразд, чому тоді ви заперечуєте проти категоричного імперативу?

(Вони сперечалися так гаряче, наче мова йшла про долі імперій.)

— Він стверджує, що можна вибирати свій життєвий шлях за допомогою зусиль чи власної волі. А ще він стверджує, що розум — найнадійніший поводир. Але чим його накази кращі за підказки пристрасті? Вони різні. Ось і все.

— Схоже, ви справжній раб своїх пристрастей.

— Я залишаюся рабом, тому що нічого не можу вдіяти, а не навмисно, — засміявся Філіп.

Розмовляючи, він думав про гаряче божевілля, що штовхало його до Мілдред. Пригадував, як повставав проти нього і як відчував, що воно зникає.

«Дякувати Богу, тепер я від цього всього звільнився», — подумав юнак.

Утім, навіть тепер він не був упевнений у щирості цих слів. Опинившись у полоні пристрасті, він почувався надзвичайно рішучим, а його розум працював із небаченою силою. Він жив повнішим життям, насолоджуючись власним існуванням, а це дещо позбавляло його сьогодення барв. Бурхливе, приголомшливе відчуття життя було нагородою за всі страждання, яких він зазнав.