Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

2 ЛИПНЯ 1977 РОКУ

Господи, як приємно знову повернутися до Бриджтона. Нас завжди добре приймають у «Бабамісті» — як його й досі називає Джо, — але Овен там майже безперервно капризував. А щойно повернулися додому, заспокоївся. Ми зупинялись лише раз, у Вотервіллі, пообідали у «Мовчазній жінці» (мушу визнати, мені щастило там і на кращу їжу).

Проте я виконав обіцянку, яку дав сам собі і, щойно опинився вдома, одразу розпочав велике полювання на ту «Темну вежу». Я вже мало не вирішив покинути цю справу, коли натрапив на неї в найдальшому кутку гаража, під коробкою зі старими каталогами Таббі. Той куток добряче «зрошувався» весняними відлигами, і сторінки рукопису тхнули грибами, але залишилися цілком читабельними. Я закінчив їх переглядати, тоді сів і додав невеличкий шматок до придорожньої станції (де стрілець зустрічає хлопця Джейка). Мені здалося, що цікаво буде вставити туди водяний насос, який працює на атомному паливі, тож я й зробив це, не відкладаючи. Зазвичай працювати зі старою історією майже так само приємно, як їсти сендвіч, зроблений з пліснявим хлібом, але в цій я почувався цілком природно… ніби взув старий черевик.

Але про що взагалі мало йтися у цій історії?

Не пам’ятаю, пригадую лише, що вперше вона в мені заворушилася давно-давно. Їдучи назад із півночі, поки вся моя родина дрімала, я задумався про той час, коли ми з Девідом втекли від тітки Етелін. Гадаю, ми тоді планували дістатися до Коннектикуту. Ті дрислі (тобто дорослі) зловили нас, звісно, й придумали нам роботу в повітці, пиляти дрова. Дядько Орен називав це «наряд-покарання». Здається, зі мною там трапилося щось страшне, та я не можу, чорт мене забирай, пригадати, що саме, тільки й пам’ятаю, що воно було червоне. І я придумав героя, магічного стрільця, котрий міг мене захистити. Було там також щось пов’язане з магнетизмом, з Променями Сили. Я абсолютно певен, що саме тоді народилася ця історія, лише дивно, чому все там оповите таким туманом. Та годі, хто пам’ятає всі прикрі завулки власного дитинства? Хто взагалі хотів би їх усі пам’ятати?

Більше не відбулося нічого особливого. Джо з Наомі гралися у себе на майданчику, а плани Таббі на поїздку до Англії в основному вже складені. Боже, ця історія про стрільця не бажає вилазити мені з голови!

Знаю я, чого потребує дядько Роланд: трохи друзів!