Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #6
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-0791-5
- Переводчик: Олександр Красюк
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Пісня Сюзанни. Темна вежа VI». Краткое содержание книги:
Я маю схильність депресувати, озираючись на своє життя: пиятика, наркотики, сигарети. Виглядає так, ніби я намагаюся себе реально вбити. Або не я, а щось…
19 ЖОВТНЯ 1987 РОКУ
Я зараз у Ловеллі, в домі на Черепаховій алеї. Приїхав сюди поміркувати про те, в який спосіб я живу. Щось мусить змінитися, так, бо інакше краще вже стрелити собі в голову і так покласти цьому край.
Щось мусить змінитися.
Цей текст із газети «Гірське вухо», що виходить у Північному Конвеї, було вклеєно до сторінки письменницького щоденника, позначеної 12-м квітня 1988 року.
автор: Логен Меррил
Уже щонайменше років з десять у Білих Горах циркулюють оповідки про «нахожих», котрі нібито є чужинцями з космосу, мандрівниками крізь час або навіть «істотами з інших вимірів». У своїй вельми жвавій лекції, яку він читав минулого вечора в Північноконвейській публічній бібліотеці, місцевий соціолог Генрі К. Вердон, автор книги «Експертні групи і міфотворчість», використав феномен «нахожих» як ілюстрацію того, яким чином створюються і поширюються міфи. Лектор розказав, що, швидше за все, «нахожих» спершу вигадали підлітки у містах, які лежать уздовж кордону між штатами Мен та Нью-Гемпшир. Він також розмірковував про те, що свою роль у народженні цього нині поширеного міфу могли відіграти й випадкові зустрічі з тими людьми, котрі незаконно перетинають наш північний кордон із Канадою і потрапляють до штатів Нової Англії. «Гадаю, всі ми добре знаємо, — сказав професор Вердон, — що, як не існує Санта-Клауса чи зубної феї, так само насправді не існують і істоти, яких називають „нахожими“. Хоча ці казки»
(продовження на стор. 8)
Закінчення статті нема. Як нема й ніякого пояснення, чому Кінг міг додати її до свого щоденника.
19 ЧЕРВНЯ 1989 РОКУ
Щойно повернувся зі «святкування» річниці моєї участі в «Анонімних алкоголіках». Цілий рік абсолютно без пійла й наркотиків! Самому важко в це повірити. І ніякого жалю; тверезість, без сумніву, врятувала мені життя (і, ймовірно, наш шлюб), проте хотілося б мені, щоб писання історій після цього не стало такою важкою справою. Учасники «Програми» кажуть мені: не тисни, все саме піде, але інший голос (я називаю його Голосом Черепахи) намовляє мене поспішати, продовжувати писання, бо часу обмаль, а я мушу гострити свої знаряддя. Для чого? Та звісно ж, для «Темної вежі», і не лише тому, що продовжують надходити листи від людей, котрі прочитали «Видобування трьох» і воліють знати, що відбуватиметься далі. Щось у самому мені бажає повернутися до цієї історії, почати писати продовження, та бодай мені лихо, аби я знав, яким чином за неї взятися.
12 ЛИПНЯ 1989 РОКУ
Тут, у Ловеллі, трапляються справжні скарби на книжкових полицях. Знаєте, що я надибав сьогодні вранці, коли шукав собі щось почитати? «Шардика» Річарда Адамса.[161] Це вже не про кролів історія, а про міфічного гігантського ведмедя. Гадаю, я знов перечитаю цей роман.
Нічого особливо цікавого все ще не пишу…
21 ВЕРЕСНЯ 1989 РОКУ
Гаразд, це трохи ненормально, тож приготуйтесь.
Десь близько десятої ранку, коли я писав (коли я витріщався в екран ворд-процесора і мріяв про те, як було б чудово зараз вицмулити щонайменше кег холоднючого «Бадвайзера»), нам подзвонили у двері. Хлопець із Бенгорського «Салону квітів» доправив дюжину троянд. І що цікаво, не Таббі, а мені. На картці написано: «Вітаємо з Днем народження. Менсфілди: Дейв, Сенді і Меган».[162]
Я зовсім забув, що сьогодні став Великим Сорокадворічним. Авжеж, я витяг з букета одну троянду і буквально поринув у неї. Я розумію, наскільки дивно це звучить, проте, повірте, саме так і було. Мені здавалося, ніби я чую ніжне воркування, занурюючись дедалі глибше у звивини пелюсток троянди, плещуся у великих, як озерця, краплях роси. А те воркування звучало чимраз голосніше, ніжніше, а сама троянда… ну, рожевішала. І раптом я спіймав себе на тому, що думаю про Джейка з першої історії циклу «Темна вежа», про Едді Діна і книжкову крамницю. Я навіть запам’ятав її назву: «Мангеттенський ресторан „Пожива для розуму“».
161
Річард Адамс (1920) — англійський письменник; у його першому фантазійному епосі «Вотершипські пагорби» (1972) ідеться про цивілізацію кролів, «Шардик» (1974) — друга книга автора.
162
Девід Менсфілд — приятель Кінга, з яким вони тренували дитячу (до 12 років) бейсбольну команду Бангора перед тим, як вона виграла чемпіонат штату Мен 1989 p.; тоді ж Кінг почав будувати для міста стадіон, який обійшовся йому в 1,2 млн доларів і був названий іменем Шона Менсфілда, померлого 14-річним паралізованого сина Девіда; сьогодні на цьому стадіоні також проходять матчі Вищої ліги.