Коротка історія семи вбивств

Як узагалі здійснюється поховання людини? Закопується в землю її тіло чи затоптується вогонь її життя? Співакові посмертно присуджують орден «За заслуги». Темношкірого революціонера вшановують орденом британських сквайрів та лицарів; Вавилон in excelsis deo[527]. Вогонь, який запалює Зімбабве, Анголу, Мозамбік та Південну Африку, занурюється і гасне у двох літерах — О та М[528]. Тепер він — один з нас. Однак Співак лукавий. Згодом люди побачать, що він усе це фактично передрік, створивши пісню про оманливі почесті, — ще до того, як вони були віддані. Перш ніж його здолала хвороба. Я чую, як він співає вві сні, співає про негритянських солдатів у Америці. Чорних американських солдатів 24-го і 25-го піхотних полків, 9-го і 10-го кавалерійських під командуванням блідолицього, які безжально забивали команчів, індіанців кайова, сіу, шаєннів, юта й апачів. Чотирнадцятьох чорношкірих у брудних чоботях нагородили за вбивство людей та ідей «Почесною медаллю». Індіанці називали їх «солдатами бафало»[529]. «Почесна медаль», орден «За заслуги» — смисл однаковий, лише трохи змінені звуки... Я бачу, як Співак входить і піднімається вверх, туди, де праворуч нагромаджено бандеролі та листи. Я вже поза часом.

А чоловік, який мене вбив, усе ніяк не вмирає. Натомість він гниє. Я дивлюся, як його секретар торкається його білої оголеної маківки із силою-силенною прожилок, що скидаються на синюватих змійок, і змащує його ріденьке волосся чорною фарбою. Його нова дружина таким не займається, бо від цього брудняться кінчики пальців і псується лак на нігтях.

«Ви впевнені що не варто зберігати сивуватий відтінок, містере П.? Це все одно вас молодить, але здається дещо природнішим. — Я хочу чорний колір, чуєш? Я хочу чорний колір». Його партію відтіснила від влади ННП, але він щоранку все одно одягається так, наче збирається на роботу.

Яке дивне десятиліття, геть не схоже на сімдесяті, і він почувається розгубленим з тими, хто більше не розмовляє з ним однією мовою. Головорізам з його партії він більше не потрібен, а мислителям він не був потрібен ніколи, — і ось він, щоб якось бути на видноті, відчайдушно розпинається проти комунізму та соціалізму, а щоки його при цьому колишуться, як гребінець у когута. Я спостерігаю, як він іде до автомобіля, забувши, втретє за тиждень, що сідати за кермо йому заборонено. Дорогою він зашпортується за садовий шланг і гепається на асфальт. Падіння вибиває з нього весь дух — ні гукнути, ні заволати, ні заплакати. Він лежить там майже годину, поки з вікна кухні його випадково не помічає кухарка. Нове стегно, новий кардіостимулятор, нові сині пігулки (щоб трахати дружину, яка вже звикла до того, що він зазвичай порає її, як слимак). Він знову сміється зі смерті. І з мене.