Коротка історія семи вбивств

Тобто, це взагалі не має сенсу. Ні, це знову приведе мене до згубних думок. А якщо глянути на цю ситуацію так: у моїй ванній чоловік, який повинен вийти. Я не здатна його змусити вийти, тож для цього сюди їде його родина. Крапка. Тепер я можу трохи заспокоїтися тим, що просто обмежуюся фактами. Мені подобається, коли проблема стискається до чогось, про що немає потреби турбуватися. Я люблю зменшувати. Викидати. Вирізати. Забувати... Так, досить метафор про вичищання зайвого лайна з мого життя. Саме тепер усе це зайве лайно сидить під замком у моїй ванній...

О, два звуки, які я знаю. Віконна рама ковзає вгору і знову вниз. Але там — ґрати від непроханих гостей, до того ж це п’ятий поверх, про що, я думаю, він не пам’ятає. Отже, він намагається втекти. Скільки часу мине, поки він набереться хоробрості — і почне пробиватися на свободу через двері? Чи заспокоїться, зрозумівши, що в домі — одна самотня жінка, і просто піде геть? Мо’, спробує вдарити мене? Чорт їх розбере, цих колишніх солдатів. У цьому місті всі виявляються такими непередбачуваними... А знаєте що? Я буду й далі сидіти на оцьому-ось дивані: розгладжуватиму червоне вельветове покривало на ньому і дивитимуся «Ті Джей Гукера». Я маю намір сидіти тут сиднем і чекати, поки врешті-таки приїде його син чи хто там ще, — хоча, з огляду на те, що вони вже тричі передзвонювали для уточнення адреси, коли це буде, не знає ніхто.

Може, запитати, чи йому щось потрібно. У серіалах зазвичай завжди так роблять. Питати, чи хоче він поговорити про це, я, звісно, не стану. Може, варто прибрати у квартирі, бо ж сюди зайдуть люди. Втім, можна подумати, вони прийдуть до мене на оглядини. Та вони навіть не помітять, на якому їхній татко килимку сидить у ванній. Або на унітазі, або на краю ванни, я не знаю. Чим він там займається? Господи Ісусе, він був таким нормальним лише кілька годин тому, таким нормальним і милим; і як йому личать усі ті старосвітські слова, яких чоловіки більше не варті: вишуканий, витончений і ще якийсь, що починається на «в». Тобто, він же був майже... Я ж робила все, щоб не думати про нього ось так, — бо таке думання про чоловіків ніколи до добра не доводить; ну ось, і маємо що маємо. Мабуть, найщасливіші люди на планеті — лесбіянки. Може, підійти до дверей і ще раз сказати, що сюди їде його син, — хоча «йди на хуй, хто б ти не була» не звучало кумедно і вперше, тож не звучатиме так і удруге. Цікаво, хто з нас щойно прокинувся від кошмару?

Чекати і дивитися — чи дивитися і чекати? Ніколи раніше не думала про зміну порядку. Все одно що затишшя перед боєм, яке в більшості випадків болючіше за саму сутичку. Я дивлюся на двері й чекаю, коли він вийде, ймовірно, озброєний моїм вантузом, чи феном, чи плойкою: можливо, він зрозуміє, що має справу з жінкою, а отже — її легше здолати. Кумедно, як повелися зі мною Колтерсти, делікатно (і, зрештою, підло) «забувши» сказати, що я матиму справу з маніяком. Хоча, якби я сказала...

Стукіт у двері. Це міс Колтерст, із шарфом на голові (вигляд такий, наче вона ховає під ним бігуді) і в товстому пальті верблюжого кольору, — бо це ж саме те, що годиться для літньої ночі. Вона шепче «заради Бога» і проходить повз мене всередину. Роботу я вже втратила, у цьому я впевнена, а отже, бути ввічливою з нахабними білими не зобов’язана. Я вже збиралася сказати цій накрученій сучці, щоб вона не забувала про свої довбані манери і в моєму домі, та вслід за нею сходами піднявся син і став прямо у дверях.

— Пробачте за все це, — каже він. Він теж не чекає, поки я його запрошу всередину. Тепер уже я почуваюся чужою у власному домі. Я навіть міряю свої кроки, коли ходжу квартирою, щоб не зчиняти зайвого шуму, тоді як мої гості гуртуються біля дверей моєї ванної кімнати.

— Папа, о, папа, це навіть якось негарно. Виходьте звідти.

— Пішла на хуй, манда!

— Тату, ти ж знаєш, що мені не подобається, коли ти так розмовляєш із моєю дружиною.

— Я маю ім’я, — каже вона, — Гейл. А він — Ґастон.

— Кохана, не все зразу. Тату, ти можеш зараз вийти? Ти не вдома, якщо ти цього ще не помітив.

— Хто, на хер, мене сюди запроторив?

— Папа, це тому, що ви не випили пігулки.

— Чому ця вересклива сучка називає мене своїм папа?

— Ти ж був на нашому весіллі. Тату, годі поводитися так, ніби про це ти теж забув.

Син дивиться на мене й самими губами вимовляє: «Мені так прикро».

— І взагалі, тату, пора повернути міс Палмер її житло. Вона й без того вже з нами настраждалася.

— Як я сюди потрапив?

— Вас не викрадали, папа.

— Я знаю, що ніхто мене не викрадав, тупа ти сучко! Гадаєш, ця дрібна чорнявка могла мене викрасти?

«Дрібна»?

— Тату, ми ж із тобою говорили... Тату? Пам’ятаєш, у нас була розмова про твої провали в пам’яті?

— Де я?

— Ви в Бронксі, папа.

— Хто, нах’, втративши пам’ять, опиняється в Бронксі?

— З усього виходить, що ви, папа.

— Хто-небудь може заткнути цю сучку?

— Окей, ну справді, годі, тату. Припини і виходь.

— Ну, ти жартівник.

— Окей, тату, окей. Нехай я жартівник. Тоді хто той дорослий чоловік, який щойно зрозумів, що перебуває у вбиральні незнайомки посеред Бронксу, та ще й гадки не має, як сюди втрапив? Це я жартівник? Слухай, тату, я не знаю, як ти опинився у квартирі цієї бідної жінки, хоча мені до цього й діла немає, але якщо ти не хочеш, щоб вона викликала поліцію, яка витягне тебе за дулу і кине у в’язницю за злом із проникненням, а то й гірше, то миттю вимітайся звідти, щоб ми могли звідти злиняти.