Коротка історія семи вбивств

Нині я просто їду собі далі на «С» і намагаюся читати. Хоча це неправда. Я не читаю, а спостерігаю, як інші читають «Нью-йоркер». А моє вони там читають чи ні? Один мій друг, ірландський новеліст, якось розповів, що одного разу в потягу помітив жінку, яка читала його книжку. Він підсів і запитав: «Як вам книжка, подобається?» А та відповіла: «Є цікаві місця, але загалом — нудьга несусвітня». З якоїсь причини це підняло йому настрій на весь день (хоча вона його навіть не впізнала). Тож іноді і я на потязі «С» підшукую таку жінку; вони майже завжди читають «Нью-йоркер», і я сподіваюся, що, сівши поруч, я маю шанс дочекатися, коли вони перегорнуть сторінку на моє. І я зможу сказати: «Оце так! Наче в кіно. Тобто в реальному житті такого ж не буває?» Вона мені: «Чого саме?» А я: «Щоб письменник випадково їхав у потязі й побачив, що хтось реально читає його твір». У такому варіанті історії вона буде ще й гарненькою, бажано темношкірою, і, якщо й не самотньою, то без упередженості щодо полігамії. Хоча кого я намагаюсь обдурити? Зі своєю апологетикою вільного кохання саме я видаюся дуже відсталим. Часи гіпоблудів минули. Завдяки республіканцям і СНІДу нині всі одружуються, навіть геї про таке думають.

А он якийсь пацан їде на потягу «С» у рваних спортивних штанах і кальсонах. Зверху шкіряна куртка, але більше нічого не видно, бо він читає «Роллінг стоун» із кимось схожим на Ексла Роуза[546] на обкладинці. Кілька років тому гурт «Ґанз-н-Роузес»[547] нібито врятував рок-н-рол — принаймні так вам скаже кожен, хто працює в «Роллінг стоуні». Я зазвичай аргументую: якщо це так, то чому на радіо чути лише педерастичних англійчиків? Якийсь, прости Господи, «Джизес Джонс»[548]. І прошу вас, заради Бога, не ставте більше той альбом «Чорних ворон»[549] — я вже чув його, коли він називався «Липкі пальці»[550]. Боже мій, а може, вагон тому напівпорожній, що всі відчувають, яким войовничим довбограєм я став? Специфічний проміжок між часом пік та обідом, коли можна серед білого дня роз’їжджати в порожньому вагоні. Вагон увесь розмальований новітнім графіті — вікна, сидіння, навіть підлога; впадає в очі модерновий стиль: літери — наче розплавлений метал. У цьому ж тренді й реклама — соків «Тенг», неінвазивного лікування мозолів та остобісілої «Міс Сайґон»[551].

Чорт, от би в мене був «Нью-йоркер». Або ще щось. Я вискочив з офісу, бо зрозумів, що близький до дедлайну, а під пресингом мені краще працюється вдома. Вчора я здав четверту частину. Четверту з семи. Тому хтось у мені все ще сподівається, що люди читають «Нью-йоркер» або хоча б звертають на нього увагу, як свого часу на історію Джанет Малколм про Джеффрі Мак-Доналда і Джо Мак-Ґіннісса[552], що публікувалася лише кілька місяців тому. Не те щоб я працював над таким важким матеріалом; крім того, кому тепер є діло до Співака або до Ямайки, крім якихось членів студентського братства? Ти, Алексе Пірсе, з тих, кого молодь називає «реліктами». А надворі лише березень.

Я виходжу на 163-й вулиці й підіймаюся сходами в надії, що там знову не тиняється той хлопець, який стріляв у мене сигарети. Дійсно, для чого купувати пачку, коли можна щодня одну чи дві «позичити» в мене? Що далі я відходжу від «Сі-тауна»[553], то більше свердлить голову: вдома в холодильнику — порожньо. Прийду, а з їжі там нічого немає, і від цього я ще сильніше лютуватиму, бо ж муситиму знову вдягати оце ж пальто і йти назад — до отієї крамниці, повз яку щойно пройшов. Але к бісу — я вже на 160-й.

Березень. Усе ще холодно, тому виходити з дому не надто хочеться. Придбаний мною нещодавно таунгаус[554] ремонту не потребував, однак господар так наполегливо старався збути свій дім, що напрошувалася думка: з цим будинком щось таки не гаразд, і це змушує його поступатися ціною. Спочатку він заливав, ніби тут свого часу жив Луї Армстронг[555]. Згодом — усього через три хвилини, — що тут творив Кеб Келловей[556]. Але я повівся на інше: мені просто подобалася ця околиця, дарма що люди з кінця сімдесятих і намагалися звідси втекти. Я думаю, їх гнало те, що ця частина Вашингтон-Гайтсу[557] — даруйте, історичний Гарлем — почала швидко перетворюватися на відстійник (хоча у вісімдесяті тут і було певне пожвавлення).

Я хочу сказати, що зараз, у такий час, на цій вулиці пожвавлення зазвичай нема. Тоді що то за четвірка чорних хлопців, які наче зійшли з реперського відео й розсілися на моєму ґанку?

Повернути назад я не міг: вони вже мене побачили. Якщо розігрувати з себе переляканого білого хлопця, вони вже за мить мене гукнуть або, якщо відчують мій страх, кинуться за мною. А щоб мене... Один з них, із «дредами», схожими на свинячі хвостики, підводиться й оглядає мене. Я лише за двадцять футів від свого будинку, а ці четверо — на його сходах. Ось двоє з них голосно засміялися. Я роблю один малесенький крок назад, відчуваючи себе при цьому повним ідіотом. Це ж просто чорні хлопці, що сидять на моїх сходах. Сходи можуть бути чиїми завгодно, а вони можуть бути твоїми сусідами, а те, що ти нікого зі своїх сусідів не знаєш, — твоя провина. Я поплескую по сідницях — так, ніби потягнувся за гаманцем, а його там не виявилося, — і намагаюся вдати щось у стилі от-дідько-забув-гаман, але Свинячий Хвостик і далі дивиться на мене, навіть не дивиться — витріщається. А може, я сам себе накручую. Не стовбичити ж отак на місці. Можливо, мені вдасться пройти повз і завернути за ріг, у каварню. Перечекати трохи, поки вони звалять... Але вони, схоже, нікуди не збираються йти. От дідько. Не стояти ж тут вічно. Якщо вже на те пішло, ми в Нью-Йорку, і після справи Берні Ґетца[558] чорні хлопці мають гарненько подумати, перш ніж нападати на білих хлопців, які здаються беззахисними, — хіба не чули? Хоча від тієї історії минуло вже чимало часу...