Коротка історія семи вбивств
- Автор: Джеймс Марлон
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-679-508-7
- Переводчик: Анатолий Хливный
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Коротка історія семи вбивств». Краткое содержание книги:
Книжка здобула Букерівську премію 2015 року і викликала бурхливу реакцію читачів та літературної критики.
УВАГА!
Текст книжки містить фрагменти, пов’язані з сексом, насиллям та розповсюдженням і вживанням наркотичних речовин! Містить ненормативну лексику! Не рекомендовано особам до 18 років!
Перекладачі намагалися максимально передати специфіку живої мови персонажів.
— Зазвичай ми не приймаємо жінок на такому життєвому етапі, здебільшого у нас тут тільки початківці.
— А може, я тільки зараз і починаю життя? — сказала я чоловікові, який, вочевидь, не зрозумів цієї фрази, але з якоїсь причини не заявив жінці, що вона надто стара для цього. І ось кожен день, перебуваючи на роботі, я намагаюся осмислити його поведінку. Але Бог знає, що я можу зрозуміти людей лише в контексті того, чого вони хочуть від мене. Одначе тобі, Мілісент, ще зарано бути аж такою черствою й депресивною. Ти ж любиш білі панчохи й асексуальні черевички, пам’ятаєш? І ти працюєш — у «Бет Ізраелі», у відділенні невідкладної допомоги — і роботою своєї дуже навіть задоволена.
Але два тижні тому, протягом десь семи днів, почали надходити Ямайці зі всілякими вогнепальними пораненнями. Всі, як один, чоловіки, і чотирьом з них допомога вже була непотрібна. Їхні подруги та матері їхніх дітей вили, як плакальниці: «Ой-йой! Що ж тепер робити з цією малечею?» Ніби я знала відповідь. Говорити я стала з навмисним американським акцентом, бо не хотіла, аби хто-небудь дізнався, що я з Ямайки, — однак у шпиталі все ж почали вважали мене їхньою власною Медж Синклер з «Мисливця Джона»[542]. Один з лікарів навіть якось назвав мене Ерні — ім’ям однієї з героїнь, і хоча я його поправила — «мене звати Мілісент», — та стримати задоволену усмішку все ж не змогла.
Це було вельми дивно: всі ті Ямайці з пораненнями надходили з Бронксу, який далеко від нашого центру. Що саме там сталося того тижня, я не питала; але про це запитав лікар, на що один з чоловіків, із трьома кулями в ділянці таза, відповів: «Вони вбили молодого Бенджі. Там кінець світу тепер — у Кінгстоні, Маямі, Нью-Йорку, Лондоні. Вони вбили молодого Бенджі».
— Що за Бенджі, і як його вбили? — цікавиться лікар.
Я стою поруч із крапельницею, стиснувши її так, що ось-ось трісне.
— Сестро? — озивається лікар.
Я під’єдную до руки пацієнта крапельницю, не дивлячись на нього. Не хочу, щоб він глянув на мене і розпізнав «рідну кров», — бо я ж йому ніяка не споріднена душа.
— Хто такий Бенджі? — знову питає лікар.
Я подумки прошу його, щоб він, к бісу, замовк, але все, що я можу, — це займатися крапельницею. Слава Богу, коли я нарешті кидаю погляд на пацієнта, той дивиться на лікаря з обурено піднятими бровами: мовляв, «як, ти нічого не знаєш про Бенджі?». Я точно не хотіла знати цього.
— Бенджі Вейлз, — каже він вголос, — син дона над донами.
Обличчя лікаря особливо не змінилося, а от я була змушена відвести очі. І покинула все як є. Не знаю — наче якесь затьмарення найшло, і я просто пішла геть із приміщення. «Сестро? Сестро!» — гукав мене вражений лікар. Але це звучало, ніби якесь радіо далеко звідти. Я йшла і йшла, поки не опинилася в ліфті. Наступну годину я просиділа в кафетерії на першому поверсі. Сказала їм, що мені раптом закрутилася голова, і була змушена, як мінімум, тричі витерпіти запитання, чи не вагітна я. У відповідь я мало не брякнула: «А може, мені вийняти поцьку — і почепити на лоба?». Натомість сказала, що в мене «розігралася мігрень», і тепер я навіть крапельниці до пуття ставити не можу.
Я маю таку систему. Складається вона всього з трьох слів: БІЛЬШЕ НІЯКОЇ ДРАМИ. Її я засвоїла від чорношкірих американок, яких украй дістали чоловіки і все їхнє лайно. Я не хочу ніякої метушні, конфліктів, розбіжностей чи заплутаності. Не хочу драми, навіть у телевізорі. Після того, як Ямайці перенесли свою «вечірку» в лікарню, до свого списку пігулок я додала «Тайленол», а щоб справно ходити на роботу, підвищила дозу «Ксанаксу». Вейлз — це ж усього лише прізвище. Просто, будь воно прокляте, прізвище. Як Мілісент Сеґрі.
Чекаю «М10-експрес». З того самого моменту в мене над правою скронею пульсує біль. Він не стає ні меншим, ні більшим, просто не минає. Може, це пухлина. Може, мені треба перестати плекати в собі іпохондрика. Чесно кажучи, два дні тому я так розхвилювалася, що мені перехопило подих, — і тут я згадала, що саме від таких нападів тривоги трапляються летальні випадки. Звісно, це тільки додало мені тривоги. Коли минулого разу зі мною стало коїтися щось схоже, я почала співати «Отримав сповна» вголос, аж поки напад не відступив. Прямо на автобусній зупинці в Мангеттені. Разом зі мною пісню підхопила маленька дівчинка. Уявіть картинку: поруч із жінкою, яка з доброго дива співає, чорношкіре маля бігає довкола лавки на тій зупинці; друге дівчатко, зовсім крихітка, сидить на колінах у батька; батько на лавці чекає автобуса. Дівчинка нарізає кола і співає щось, що звучить як «Я знаю, що хлопчики люблять», але навряд чи вона десь могла почути таку пісню. Батько тим часом намагається не порушити баланс: малятко — в одній руці, газета — в другій. Дівчинка збоку буцає його головою в груди, він бурчить і сміється. Вона пхає батькові до рота булочку, він незграбно надкушує. Дівча верещить. Я намагаюся відвести погляд — і не можу, аж поки вони не звертають увагу на мене.
Дівчатка, які люблять своїх татусів, завжди атакують їх збоку. Я постійно спостерігаю це в лікарні. Татусів, які дбайливо вносять своїх хворих маленьких доньок з важким диханням чи укусами комах. Жінок, які привозять своїх хворих батечків на чергову МРТ або останню дозу хіміотерапії. Може, батьки збоку просто більш вузькі. Вчора в невідкладній допомозі дівчинка-підліток, прокричавши десять хвилин поспіль на свого батька, потім підійшла до нього збоку, обхопила руками, зімкнула пальці й пірнула головою йому під пахву — як пташеня. Не те щоб я сумувала за своїм батьком. Не знаю навіть, живий він чи ні. Але наразі відсутність «Ксанаксу» я переживаю гостріше.
Отже, я чекаю автобуса в компанії оцього тата і двох його доньок. Він постійно сміється, щось туркоче їм, угукає та прибалакує «так, дорогенька». Складно сказати, чи він з Ямайки, — район може бути який завгодно, від Ґан-Гіллу до Бостон-роуду. Ці дівчатка не знають, що він дивиться на них типовим поглядом татка, який обожнює своїх дітей. Як сказав мені один чоловік у лікарні: «Ти навіть не здогадуєшся, що можеш любити когось чи щось аж так сильно. І тебе весь час пробиває переляк, коли раптом чуєш, що десь якась дитина потрапила під машину». Коли такий «батьківський синдром» минає, невідомо.
Я давно перестала дивитись новини, тому що ніколи не чую гарних звісток. Про те, що там, на Ямайці, я навіть знати не хочу, але якщо війна перекидається на Бронкс і Мангеттен, це нічого доброго не означає. Ямайці ніколи не кажуть мені нічого такого, що я хотіла б почути, тому я з ними й не спілкуюся. Я ніколи не сумувала за рідною країною, жодного разу. Ностальгію я ненавиджу, ностальгія — не пам’ять, а пам’ять у мене занадто гостра, щоб ностальгувати... Питається: якщо все це правда, то якого біса я взагалі в ямайському Бронксі? Корса, Фентон, Бостон, Ґірван — всі ці місця можна сміливо назвати Кінгстоном 21[543]. На Корсі я — самотня жінка з будинку на розі; особа, яка помре, зітліє та пустить макові паростки, а ніхто так і не похопиться: що там з нею сталося? Відьма з околиці, Страхолюд Редлі[544]. Перед ким я, в біса, вдаю з себе таку? Вони ж то, мабуть, думають, що я якась затята християнка, в якої немає бойфренда. Медсестричка із задертим носом, вічно в білих панчішках і черевиках без підборів, іде й повертається незмінно у своїй уніформі, — тож про її життя нічого й не відомо, тим більше що сама вона не спілкується ні з ким.
Цікаво, хто-небудь бачить, як я виходжу вечорами. Мені подобається думати, що мені по барабану те, що про мене думають, — але виходжу я завжди через чорний хід. Я сподіваюся, що ямайців з вогнепальними пораненнями більше не привозитимуть до лікарні. Я сподіваюся... Ти ж знаєш, Мілісент Сеґрі, нема нічого доброго в тому, що твої думки так тебе тиснуть і пригнічують. Навіть думка про ці самі думки робить біль у скроні гострішим. Досить, чорт забирай, роздумувати. Минулого тижня один білий хлопчина зі студентів, почувши мій акцент, запитав, чи не зустрічала я коли-небудь Співака. І мене як обухом: адже я — одна з тих небагатьох, хто може відповісти на це запитання ствердно! Але навіть ця думка мене збісила. Потім він став наспівувати «Трьох маленьких пташок»[545]... Спершу я могла з цим миритися, — поки не почала думати про свої втрачені роки. От лайно, коли я думаю про них, у мені реально оживає пам’ять про оті роки — роки смертей і втрат... і до біса, до біса, до біса це все! Хай буде прокляте все мертве і все, що загинуло. Я ж усе ще живу.
542
Медж Синклер — американська кіноактриса, що народилася в Кінгстоні (Ямайка). «Мисливець Джон» — американський драматичний серіал, події якого відбуваються в лікарні; одну з ролей там грала Медж Синклер.
543
Весь Кінгстон поділено на 20 поштових зон. Під «Кінгстоном 21» (тобто 21-ю кінгстонською поштовою зоною) мають на увазі місця компактного проживання ямайців поза Ямайкою.
544
Артур Редлі на прізвисько Страхолюд — персонаж роману Лі Гарпер «Убити пересмішника».
545
«Три маленькі пташки» (Three Little Birds) — пісня Боба Марлі 1977 року з альбому «Вихід» (Exodus).