Коротка історія семи вбивств
- Автор: Джеймс Марлон
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-679-508-7
- Переводчик: Анатолий Хливный
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Коротка історія семи вбивств». Краткое содержание книги:
Книжка здобула Букерівську премію 2015 року і викликала бурхливу реакцію читачів та літературної критики.
УВАГА!
Текст книжки містить фрагменти, пов’язані з сексом, насиллям та розповсюдженням і вживанням наркотичних речовин! Містить ненормативну лексику! Не рекомендовано особам до 18 років!
Перекладачі намагалися максимально передати специфіку живої мови персонажів.
— Я не збираюся...
— Зараз же, Кене!
Тим часом його дружина підійшла до мене.
— Цей диван... це у вас данський модерн? — питає вона.
Я відповідаю, що ні, але насправді я хотіла сказати, що це такий модерн, який на днях викинули на вулицю. Вона поводиться, як усі багаті жінки, навіть на Ямайці. Якби не разок перлів на шиї, вона б і не знала, куди подіти свої руки. Нарешті виходить Кен (зрозуміло, я нікому не скажу, що я його так називала). Вигляд у нього приблизно такий же, тільки волосся вже не як у літнього кіногероя: воно розтріпане і кілька пасом звисає над лівою бровою. Він виструнчений і покидає мій дім, тримаючи руки перед собою так, ніби на них надягли наручники.
— Ґейл, дорогенька, можеш провести тата до машини? Мені хотілося б сказати кілька слів...
— З цією сучкою я нікуди на хер не піду.
— Любий, може, ти сам одведеш свого батька в авто?
— Ви, обоє, вимітайтеся к бісу з дому цієї жінки і сідайте в довбану машину!
Дружина йде, смикаючи за перлини, і скидається на те, що намисто їй допомагає висмикнути і себе — з моєї квартири. Перед тим як вийти містер Колтерст зупиняється і дивиться на мене — не міряючи очима, як це роблять сноби, а прямо в очі, як дитина. Я першою відводжу погляд. Я не дивлюся йому вслід.
Син сідає.
— Я не думаю, що ми з вами зустрічалися, — каже він.
— Ні. Ви були на роботі.
— Точно. Ви ж Доркас?
— Так.
— То як він сюди потрапив?
Не знаю, відповідати йому чи просто насолоджуватися тим, що він теж схожий на Лайла Ваґґонера. Цікаво, йому буде приємно чи роздратує, якщо я скажу, що вони на вигляд — як брати.
— Це він витяг мене з дому. І зупинити його в мене навряд чи вийшло б. Усе, що мені лишалося, це тільки йти слідом, щоб він ні в що не влип.
— Але Бронкс... Ваша квартира...
— Ви знаєте, я не зобов’язана відповідати. Ви подзвонили не в ту агенцію, принаймні скидається на те. Це він захотів поїсти в Бронксі. Я не повинна була йти за ним.
— Гей, я не засуджую вас, мем.
— Між нами нічого не було.
— Міс Доркас, мені байдуже. То ви розумієте ситуацію з моїм батьком?
— Ваша дружина мені нічого не пояснила, але я здогадувалася, що щось мусить бути, раз ви звернулися в агенцію.
— Для батька кожен день — новий день.
— Кожен день — для всіх новий день.
— Еге ж, але для тата новиною є все навколо. У тата — діагноз.
— Я щось не зовсім розумію.
— Він не пам’ятає. Він не запам’ятовує ні вчора, ні сьогодні. Ні те, що зустрів вас, ні що їв на сніданок. Завтра до полудня він навіть не згадає, що сидів у вас у ванній.
— Це звучить як діагноз із кінофільму.
— Це дуже, дуже довгий кінофільм. Дещо він пам’ятає дуже добре: приміром, як зав’язувати краватку і шнурки, де його банк, який його номер соціального страхування, — але президент у нього, як і раніше, Картер.
— А Джон Леннон усе ще живий.
— Га?
— Та нічого.
— Неважливо, що і як ви йому кажете, — назавтра він це забуде. Він не пам’ятає нічого приблизно з квітня вісімдесятого. Тому він пам’ятає своїх дітей, він пам’ятає, що ненавидить мою дружину (через сварку між ними того самого дня, коли це сталося), але внуки — це саме той сюрприз, який ми йому приносимо кожного ранку. І для нього мама померла два роки, а не шість років тому. Також, коли намагаєшся втовкмачити йому це все, він нічому не вірить, та й навіщо воно йому? Хто б хотів починати кожен день з відчуття утрати чи виснаження? Слава Богу, що він на цьому хоча б не фокусується. Ви ж бачили, як він пройшов повз вас, — повз людину, з якою він провів увесь день. У цьому довбаному Бронксі.
— Що ж із ним сталося?
— Це довга історія. Нещасний випадок, хвороба. Чотири роки по тому це вже не має значення.
— Він не пам’ятає і про саму свою забудькуватість?
— Ні.
— А хвороба прогресує?
— Чесно кажучи, не знаю.
Я думаю, це не так уже й погано.
— Вам слід знати, що ваша попередниця тому й пішла.
— Справді? Це не те, що...
— Хм?
— Та нічого. Пішла, кажете?
— Ага, мабуть, за кілька тижнів її дістало щоразу заново представлятися дивакуватому старому, який не знає, навіщо вона тут. І вона не могла сприймати його як хворого, хоча саме для цього вона тут і була. З ним щодня чекаєш на вибух бомби.
— Він не старий.
— Хм? Ні... Напевно, ні. Гаразд, час везти його додому. Завтра зателефонуємо до вас в агенцію, поставимо до відома, що це не з вашої вини, скажемо, що нам треба нову...
— Ні.
— Хм?
— Не дзвоніть в агенцію. Я лишаюся.
— Ви впевнені?
— Так, упевнена. Я впораюся з цим.
Джон-Джон Кей
осподи, який же необачний довбодзьоб... Я взяв його відразу, щойно він переступив поріг. Тобто збив його з ніг. Хоч би світло ввімкнув, коли входив. І ось тепер він сидить на своїй табуретці, понуро, як двієчник, зі зв’язаними за спиною руками. Я думав спершу його трохи джаґнути. Не ’наю чо’о, може, через те, що він свіженький знадвору, а може, просто в мене охота була... Не ’наю.
— Ти Віпер? — кажу я.
— А ти, в сраку, хто? — питає він.
Я накручую глушник.
— А, от ти хто. А я дивлюся, наче тебе звідкись знаю. Знаю чи ні?
— Нє.
— Точно? На людей у мене добра пам’ять. Щойно хтось заходить, я його вмить змальовую, про всяк випадок...
— Та ну, жартуєш?
— Про всяк випадок, раптом у нього волина. А в тебе що за волина?
— Дев’ять міліметрів.
— Пукалка! Оце дожився: пристрелять з педрильної волини.
— Чо’ це педрильної?
— Сам ’наєш.
— Що? Слухай, ти взагалі патякати перестанеш?
— А чо’ ж ти мені рота не заткнув, як не хоч’, щоб я говорив? От візьму і закричу: «Вбивають!»
— Давай, Кітті Дженовезе[519].
— Дехто?
— Не зважай.
— Ти, певно, хочеш, щоб я тобі щось розказав?
Я підсуваю стілець і сідаю навпроти.
— Закуриш? — питаю.
— Хтось би, певно, вважав приємнішим лизати реп’ях, ніж пхати мені сигаретку в рот.
— Приймаю за згоду.
Я пхаю цигарку в рот собі, потім йому і підкурюю обидві.
— Ти, ма’ть, перший білий інфорсер, якого я бачу. Але тебе я тут ніколи не бачив. Хоча впевнений, що десь бачив. Мо’, ти на Ямайку туристом приїздив?
— Нє.
— Я ’наю всіх, хто працює на Ґризельду, а тебе щось не пригадую.
— Звідки знаєш, що мене прислала Ґризельда?
— Віднімаю тих, хто має бажання, від тих, у кого є засоби.
— Ха. А що ви там із Ґризельдою не поділили?
— Та... Манда вона смердюча, навіжена сучка. Знаєш, із ким вона трахається? Колись давно Ямайка відрядила мене наладити ланцюжок з Колумбії до Маямі. Працювати з цією йобанутою не було терпіння. Однак, видно, я переборщив, коли сказав, щоб вона запхала собі в манду ніжку свого немовляти, — і вона прийняла це надто близько до серця. Ця сука думала, що може мене карать тільки того, що в нас — усього один раз — вийшла затримка з товаром. Правда, потім, як пішла чутка, що вона б’є по руці того, хто її годує, їй швидко обламали клітор. І тоді вона... Хоча стій! Вона ж із білими справ не має. Не довіряє нікому з них. Як вона з тобою знюхалась?
Він починає кашляти, і я забираю його цигарку, а коли він віддихується, вставляю її назад, у куточок рота. Як у гангстерському кіно.
519
Кітті Дженовезе — мешканка Нью-Йорка, жертва вбивці, що забив її до смерті на очах кількох свідків, жоден з яких не втрутився.