Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Вимоги було викладено у формi меморiалу, до якого нiбито «долучений був проект державної конституції». Відповідь гетьмана була лаконічною: він заявив, що цілком стоїть на платформі своєї Грамоти, «в якій все оголошено», і що він ніколи добровільно від неї не відійде. «Для кожного було ясно, — пояснив він свою позицію, — що це були б за Установчі збори, в такий короткий термін обрані, і наскільки, при тогочасних умовах, це зібрання відбивало б справжнi думки народонаселення. Разом з тим, — наголосив Скоропадський, — одна назва Установчих зборів, так чи інакше, імпонувала би масам і надала б рішенням цієї скороспілої установи вигляду законності, освяченого в очах профанів буцімто свідомою волею народу». «Погодитися на роль президента, — сказав також новий очільник держави, — я вважаю згубним для всієї країни, краще було не починати всієї справи. Країна, — вів далі гетьман, — може бути врятована тільки диктаторською владою, тільки волею однієї особи можна повернути у нас порядок, вирішити аграрне питання і провести ті демократичні реформи, які так необхідні країні»[71].

Мудрий Арнольд Марголін, коментуючи таке ставлення до нового режиму, писав: «Позиція бойкоту, що її зайняли всі українські політичні партії по відношенню до доконаного факту, уявлялась мені помилковою. Пряма відмова лівих українських партій від участі в уряді та хитання середніх груп (соціал-федералістiв) призвели до того, що і Скоропадський, і нiмецьке верховне командування почали шукати опертя серед російських політичних партій»[72].