Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Василенко Микола Прокопович (2 лютого 1866 — 3 жовтня 1935), професійний, високоосвічений історик та юрист, громадський і політичний діяч. Народився в с. Есмань Глухівського повіту Чернігівської губернії. Закінчив гімназії в Глухові та Полтаві, вступив на історико-філологічний факультет Дерптського університету. 1890 р. захистив кандидатську дисертацію «Критичний огляд літератури з історії земських соборів». У 1903—1905 рр. — співробітник Київського статистичного комітету. Член (з 1919 р. — голова) Історичного товариства ім. Нестора Літописця, київської «Старої громади», інших громадських і культурних товариств. У 1905—1907 рр. — редактор часопису «Киевские отклики». За публікацію статей «антидержавного» змісту засуджений до року тюремного ув’язнення, яке відбув у петербурзьких «Крестах». Екстерном склав іспити за програмою юридичного факультету у Новоросійському університеті. 1909 р. — приват-доцент університету Св. Володимира. З 1910 р. — магістр права. Через політичні погляди був позбавлений права викладати, працював товаришем присяжного повіреного Одеської судової палати. Член Товариства українських поступовців, конституційно-демократичної партії. В 1917 р. — заступник міністра освіти, куратор Київської шкільної округи. Після Жовтневого перевороту повернувся до Києва, викладав у вишах, у січні 1918 р. обраний членом колегії Генерального суду УНР.

3 травня призначений виконувачем обов’язків голови Ради Міністрів УД. З травня 1918 р. — член головного комітету (за іншими даними — голова) Партії конституційних демократів в Україні. З 8 липня — ­голова Державного Сенату. Голова комісії по розробці законопроекту по виборах до Сойму УД. У 1919 р. — президент Київського університету, голова Історичного товариства ім. Нестора Літописця. Засновник, зокрема, Націо­нальної академії наук, Національної бібліотеки, Археографічної комісії, українських університетів у Києві та Кам’янці-Подільському, системи середньої шкільної освіти. Після повалення Української Держави працював у київських вишах. Член Української академії наук (1920), обраний президентом УАН, але не був затверджений більшовицьким урядом. Голова Товариства правознавців УСРР. 1924 р. засуджений до 10 років позбавлення волі у т. зв. справі «Київського обласного центру дій». Похований на Лук’янівському цвинтарі Києва. Автор понад 500 наукових праць. Масон[79].

Любинський Всеволод Юрійович (1840—1920). Народився на Київщині. За фахом — фармаколог. Випускник Імператорського університету Св. Володимира (1895 р.). Лауреат премії М. Пирогова та золотої медалі за працю «Про анаеробні мікроби нагноєння (До етіології нагноєння і вчення про анаеробіоз» (1894). У 1890-х рр. працював у лабораторії професора Київського університету, дійсного статського радника Олександра Дмитровича Павловського[80].