Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Інше міркування, яке за власним визнан­ням було надзвичайною принадою для нього, блискучого бойового генерала, це — масштабність (якщо не сказати більше) нового завдання: «створити сильний уряд для відновлення, передовсім, порядку, для чого необхідно створити адміністративний апарат, який у той час був фактично відсутній, і провести дійсно здорові демократичні реформи, не соціалістичні, а демократичні»[51] (виділено нами. — Д. Я.).

Врешті, сам гетьман мав мужність визнати наявність ще однiєї системоутворюючої проблеми: «Одна з головних моїх помилок викликана тим, що моя поява на посаді гетьмана відбулася не зовсім планомірно, а майже несподівано для мене самого, була та, що перед тим як взяти владу до рук, я не мав людей, з якими б порозумiвся, які поділяли би мої переконання, людей, які довіряли би мені, а я їм цiлком. Це сталося тому, — переконував він, — що я не йшов свідомо до гетьманства, до якого мене висунули події, що швидко розвивалися»[52].

«На тлi сiрої стандартности й безбарвностi демо-соцiялiстичного провiдництва, — нiби у вiдповiдь гетьмановi написав Донцов, — П. Скоропадський був iндивiдуальнiстю. Далi, вiн посiдав прикмети, яких бракувало центрально-радянцям: мав у собi живчик владолюбства i звичку командування. Мав фах, що найбiльше був тодi потрiбний для правителя України, — був вiйськовим. Нарештi, мав полiтичну вiдвагу, бо стаючи гетьманом самостiйної України, вiн зраджував собi всю ту росiйсько-монархiчну касту, до якої належав...»[53]