Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Чубинський Михайло Павлович (7 листопада 1871, поблизу Боришполя Переяславського повіту Полтавської губернії (тепер Бориспіль Київської обл.) — 1943, Югославія).

Син відомого українського правознавця, етнографа, поета і громадського діяча П. П. Чубинського. У 1893 р. закінчив юридичний факультет Київського університету і 1897 р. склав магістерські іспити й отримав звання приват-доцента. З 1898 р. вчився в університетах Відня, Грана, Берліна, Галле, Лейпцига, Брюсселя, Лондона. В 1900 р. захистив у Московському університеті магістерську дисертацію за монографією «Мотив злочинної діяльності та його значення у кримінальному праві». В 1901—1902 рр. працював у Німеччині, Франції та Швейцарії. З 1902 р. — професор кафедри кримінального права у Харківському університеті, а з 1905 р. (після захисту докторської дисертації за монографією «Нариси кримінальної політики») — ординарний професор. З 1905 р. — член партії народної свободи, голова Харківського бюро партії. З 1907 р. — прогресист. Співробітничав у журналі «Украинская жизнь» (редактор — С. Петлюра). В травні 1906 р. обраний директором і ординарним професором Демидовського юридичного ліцею (м. Ярославль). У 1909 р. — завідувач кафедри кримінального права і процесу в Олександрівському ліцеї (Петербург). Одно­часно — професор Вищих жіночих курсів, викладав у Петербурзькому університеті та Олександрійській військовій юридичній академії (1910—1911). З 1912 р. — статський радник, з 1915 р. — дійсний статський радник. 1913 р. опублікував статтю «Українська національна ідея та її правові постулати», що була однією з перших спроб юридичного обґрунтування права України на національну самобутність.

У 1916 р., зберігаючи кафедру в ліцеї і спецкурс у Петербурзькому університеті, посів кафедру кримінального права Юр’ївського (тепер Тартуський) університету. В 1917 р. — знову у лавах партії народної свободи, сенатор і позаштатний ординарний професор Петроградського університету. Член юридичних товариств у Харкові, Києві та Ярославлі.

Після падіння Тимчасового уряду Росії виїхав в Україну. З 8 травня по 24 серпня — міністр судових справ, з 15 липня — міністр юстиції, водночас (травень—липень 1918) — в. о. заст. голови Ради Міністрів. Брав безпосередню участь у підготовці законопроекту про заснування Української академії наук, закону про громадянство, ініціював створення при міністерстві комісії з питань української юридичної термінології. Від липня 1918 р. — сенатор, голова Карного генерального суду Державного сенату.

Після повалення режиму Скоропадського виїхав на Дон до Денікіна, де зайняв посаду обер-прокурора. Емігрував до Королівства Сербів, Хорватів і Словенців. У 1920 р. — професор кафедри в Белградському університеті. Займався активною політичною діяльністю: засновник позапартійного об’єднання (з 1922 р. — Белградський відділ Російського національного комітету); брав участь у роботі белградської організації партії народної свободи; співробітничав з багатьма засобами масової інформації. З 1922 р. — ординарний професор на кафедрі кримінального права університету м. Суботіца. Підготував науково-практичний коментар до югославського кримінального кодексу 1929 р. і югославського статуту кримінального судочинства 1929 р.