У задзеркаллі 1910—1930-их років

Відповідь офіційної партійної критики не забарилась. У 1923-му році глузливий фейлетоніст з «Вістей» називає X. Алчевську «крокодилицею від поезії». Також одна з одіозний згадок про її творчість містилась у бібліографічному довіднику А. Лейтеса і М. Яшека «Десять років української літератури», виданому 1928-го року, в якому, зокрема, зазначалось «Від 1916-го року X. Алчевська майже замовкла. За весь час надрукувала кілька віршів у „Червоному Шляху“. Займається педагогічною діяльністю». Як бачимо, «революційний» період творчости поетки не брався до уваги. Нарешті, року 1929-го у зверненні до високого літературного начальства в особі С. Пилипенка знетямлена Алчевська вже сама, зрозумівши приреченість власного «Вибраного», вигукує з жахом: «Нечувана річ трапилась мені з моїми творами і 25-літньою працею моєю на терені поезії. Роки напруженого літературного життя — цей безкорисливий дар рідному народові — видалися нецікавими для майбутніх поколінь». І цитує рішення рецензента як остаточне: «Цілком не варто друкувати цих її поезій; вони нам — нецікаві!» Тож двотомна збірка «Вибраного» X. Алчевської, заплянована у Державному видавництві України на 1930-ий рік, так і не побачила світу.

Смерть Христі Алчевської не була трагічна. 49-річна жінка померла в Харкові на руках у свого брата в жовтні 1931-го року, оскільки родинний маєток народолюбних Алчевських (той самий, де вперше в Російській імперії було встановлено погруддя Т. Шевченка) продали за борги. Тиха смерть милосердно дозволялася пролетарською владою, адже до того часу більшовицький корабель історії майже позбувся «попутників» у літературі, готуючись до гучних політичних процесів, партійних покаянь і самогубств. Посмертним акордом для тих «попутників» була висунута І. Сталіним разом з відданим йому «старим пролетарським письменником» М. Ґорьким постанова про обов’язковий для всіх письменників метод соцреалізму. І це вже зробило неможливим будь-які, навіть «ширші й поважніші» помахи поетичними крилами, поклавши край у царині не тільки форми, але й змісту в українській радянській літературі. Не кажучи вже про здоровий «національний» глузд.