Трилогія смерті

— Щось не так?

— Ці софи, — сказав я, — такі низькі, що як сядеш, то вже й не встанеш.

І сів. Опинившись на висоті одного фута від підлоги, я тепер дивився вгору на Менні Ляйбера, що височів, наче цезар, який засідлав світ мов коняку.

Закректавши, я звівся на ноги й почав збирати подушки. Поклав їх три штуки одну на одну й сам сів зверху.

— Що ти в дідька тут витворяєш?

Менні зісковзнув на підлогу зі свого стола.

— Та хочу, розмовляючи з вами, дивитися вам у вічі. А то в цих ямах можна й в’язи скрутити.

Менні Ляйбер аж скипів, куснув свою сигару й знову видерся-всівся на крайчику свого стола.

— Ну, то що? — гаркнув він.

— Щойно Фріц показав мені грубий монтаж свого фільму, — сказав я. — І там немає Юди Іскаріота. Хто його вбив?

— Що-о!?

— Без Юди немає ж Христа. Чому Юда раптом став невидимим його учнем?

Це вперше я побачив, як невеличкий задок Менні Ляйбера засовався по скляній стільниці. Він смокнув свою нерозкурену сигару, блиснувши на мене зизим оком, та так і лишив її нерозкурену.

— Я наказав вирізати Юду! Я не хочу випустити антисемітський фільм!

— Як? — вибухнув я, зірвавшись на рівні ноги. — Але ж фільм цей має вийти на екрани до Пасхи, чи не так? І за той тиждень його подивиться мільйон баптистів. Його подивляться чи не два мільйони лютеран.

— Та певне.

— І десять мільйонів католиків?

— Так!

— Два унітаріїв?

— Два…?

— І як вони видибають на Пасхальну неділю, то так і спитають: «Хто вирізав Юду Іскаріота з фільму?». А їм скажуть: «А Менні Ляйбер вирізав!»

Запала довга мовчанка. Менні Ляйбер кинув свою незапалену сигару. Пришпилюючи мене до софи крижаним поглядом, він потягся рукою до білого телефону.

Набрав три студійні цифри, зачекав, сказав:

— Білл?

І, зробивши глибокий вдих, звелів:

— Поверніть Юду Іскаріота на зйомки!

Сповненим ненависті поглядом він дивився, як я розношу ті три подушки на їхні законні місця.

— І це все, про що ти приходив говорити?

— Поки що, — відповів я, крутнувши ручку дверей.

— А ти щось чув про свого друга, Роя Гольдстрома? — зненацька спитав він.

— Я гадав, ви знаєте! — сказав я — і затнувся.

«Обережно!» — подумалося.

— Той придурок десь просто завіявся, — швидко сказав я. — Забрав усі речі зі свого помешкання й виїхав з міста. Дурень заплішений. Віднині він мені не друг. Він — разом із тим його глиняним Чудовиськом!

Менні Ляйбер пильно подивився на мене.

— То хай собі й котиться під три чорти. Працювати з Вонґом тобі краще сподобається.

— Авжеж. Фріц та Ісус.

— Що?

— Ісус і Фріц.

І я вийшов.