Трилогія смерті

29

Том Шипвей підвіз мене до студії.

Було десь по другій, коли я пробіг Зеленим Містечком. А його геть усе перефарбували в біле — немовби для того, щоб я походив тут, стукаючи у двері та зазираючи в затулені мережаними гардинами вікна. Легіт розносив квітковий пилок, коли я звернув на хідник, що вів до будиночка моїх давно померлих дідуся-бабусі. Коли я рушив східцями на ґанок, якісь птахи злетіли з гребеня даху.

Сльози затуманили мені зір, коли я постукав у вхідні двері з кольорового скла.

Довго ніхто не озивався. Я збагнув, що вчинив не так, як слід. Коли хлопці кличуть хлопців до гри, то не в двері стукають. Тож я зійшов на подвір’я, знайшов невеликий крем’яшок і добряче влупив ним по причілковій стіні.

Тиша. Дім німував собі, осяяний листопадовим сонцем.

— Що це? — спитав я високе вікно. — Справді всі вимерли?

І тоді вхідні двері відчинилися. А за ними стояла, визираючи, чиясь тінь.

— Та невже?! — скрикнув я. Коли відчинилися й скляні двері, я саме заспотикався через ґанок. — Та невже?! — крикнув я знову й опинився в обіймах Елмо Крамлі.

— Авжеж, — мовив він, не випускаючи мене з рук. — Якщо ти шукав мене, а не когось іншого.

Я белькотав щось незрозуміле, поки він заводив мене в дім. Потім він зачинив двері.

— Агей, не переймайся так! — сказав він, трясучи мене за лікті.

Я ледве міг його розгледіти крізь затуманені скельця своїх окулярів.

— А що ти тут робиш?

— Ну, ти ж сказав мені. Щоб я походив скрізь, пороздивлявся, а тоді й зустрів тебе тут, правда ж? Ні, ти вже й забув. Що ти в дідька маєш у цьому закапелку пристойного?

Крамлі попорпався у холодильнику й приніс мені тістечко з арахісовим маслом і склянку молока. Я всівся, жуючи та ковтаючи, знов і знов примовляючи:

— Дякую, що ти прийшов!

— Заткайся! — звелів мені Крамлі. — Бачу, ти чисто звівся на пси. Що ми робимо далі? Припустімо, що все воно о’кей. Ніхто не знає, що ти бачив Роєве тіло, а чи те, що, на твою думку, було його тілом, чи ж не так? Що там у тебе в планах?

— Вважається, що я маю негайно доповісти про новий проект. Мене перевели. Фільму про Чудовисько більше немає. Тепер я працюю на Фріца та Ісуса.

Крамлі засміявся.

— Отак би той фільм і назвали. І ти хочеш, аби я тут ще потинявся, як затурканий турист?

— Знайди його, Крамлі! Якщо я дозволю собі по-справжньому повірити, що Рой згинув, то з глузду з’їду! Якщо ж Рой не загинув, то він переляканий і десь-якось переховується. Ти маєш налякати його ще дужче, аби він вискочив зі свого сховку, а то ж його ще по-справжньому вб’ють до дідькової матері. Або, або… він і справді вже мертвий, а отже, хтось його та вбив, чи ж не так? Тоді виходить, що й убивця перебуває десь отутечки. Тоді ти знайди його вбивцю. Того типа, що розтрощив голову Чудовиська, розбив той червоноглиняний череп, а тоді спіткнувся об зомлілого Роя та й підвісив його, щоб той помер. Так чи так, Крамлі: або знайди Роя, поки його не вбили, або, якщо він уже неживий, знайди того клятого вбивцю.