Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
— А ще…
— Ще?
— Та знову той самий «Браун-Дербі». Їхній метрдот навряд чи стане розмовляти з нами, але я знаю декого, хто щотижня, роками, там обідав, ще як я був дитям…
— О Боже! — зітхнув Крамлі. — Реттіґан! Вона ж тебе живцем згамає.
— Моя любов захистить мене!
— Господи! Її б у мішок та й удобрити всю долину Сан-Фернандо.
— Ну, то дружба вбереже. Ти ж нічим мені не зашкодиш, правда?
— І не розраховуй на таке.
— Ми мусимо чимсь тут зарадити. Рой ховається — у такому небезпечному місці. Якщо його виявлять, хоч би й хто, він — труп.
— Та й ти, — докинув Крамлі, — якщо надто вже захопишся роллю нишпорки-любителя. Але година пізня. Опівніч.
— А Констанс якраз прокидається!
— Трансильванський час? Дідько! — Крамлі зробив глибокий вдих. — То я підвезу тебе?
Десь у саду впала з невидимого дерева бросквина. Гуп!
— Так! — сказав я.
34
— На світанку, — напучувально мовив мені Крамлі, — як запищиш на висоті сопрано, не телефонуй.
І поїхав собі.
Дім Констанс, як і завжди, був узірцем довершеності, білим святилищем жевріючи на лінії узбережжя. Усі двері й вікна розчахнуті навстіж. У величезній білій-білесенькій світлиці грала музика — щось зі старого Бенні Гудмена.
Я подався понад водою, як і тисячу ночей робив досі, пантруючи океан. Десь вона мала тут бути недалечко, плаваючи з дельфінами наввипередки й передражнюючи мову тюленів.
Зазирнув до поверху-вітальні, закиданого чи не п’ятьма десятками цирково-яскравих подушок, де на чисто білих стінах, від пізньої ночі й до світанку, відбувалися вистави тіней — демонструвалися давні її фільми, зняті за тих часів, коли мене ще й не було на світі.
Я обернувся до моря, бо об берег ударилася хвиля, важча за всі попередні…
Аби виплеснути, мов із килима, кинутого Цезареві під ноги…
Констанс Реттіґан.
Вона вибрела з хвилі, мов тюлениця вистрибнула, з косами майже тієї самої барви, гладенькими-брунатними, водою причесаними, а маленьке її тіло неначе посипане порошком мускатного горіха й вимащене корицевою олією. Всі осінні відтіночки були на ній: на спритних ніжках та шалених ручках, зап’ястках, пальцях. Її очі полискували лукаво-мудро-веселим брунатом. Її усміхнені уста — немовби соком горіховим змащені. Була вона неначе пустотливо-жваве листопадове створіння, холодним морем виплеснуте, але таке гаряче на дотик, мов оце тільки вихоплені з вогню каштани.
— Сучий сину! — вигукнула вона. — Це ти!
— Дочко Нілу! Це ти!
Вона кинулася на мене, мов собачка, аби всією своєю вільгістю обдарувати когось іншого, схопила мене за вуха, обцілувала чоло, ніс і рот, а тоді обкрутнулася кружка, аби всю себе показати.
— Я гола, як звичайно.
— Я це помітив, Констанціє.
— А ти не змінився: дивишся на мої брови, а не на пипки.
— Ти теж не змінилася. І пипки тверді, як поглянути.
— Незле для нічної плавчині, колишньої п’ятдесятишестирічної кінокоролеви, еге ж? Ходім!
І шаснула по піску до будинку. Поки я дійшов до її басейну, господиня вже й винесла сир, крекери та шампан.
— Боже мій! — мовила вона, відкорковуючи пляшку. — Сто літ не бачилися. Але я знала: колись ти таки повернешся. Як шлюб? Уже не в крові у тебе? Готовий завести коханку?
— Ні. Дякую.
Ми випили.
— Ти бачився з Крамлі протягом останніх восьми годин?
— Крамлі?
— У тебе на обличчі написано. Хтось загинув?
— Та хтось двадцять років тому, в «Максимус-Філмс».
— Арбутнот! — скрикнула Констанс. Спалах інтуїції.
Тінь промайнула її обличчям. Господиня схопила купальний халат, укуталася, зненацька дуже змалівши, — справжня тобі дівчинка, котра відвернулась, аби зором пробігтися по берегу, от ніби там були не пісок і приплив, а сам лише відплив проминулих літ.
— Арбутнот, — промурмотіла вона. — Боже, який красень! Який творець! — помовчала трохи. — Я рада, що він помер, — додала.
— Не зовсім… — я затнувся.
Бо Констанс крутнулася, мов підстрелена.
— Ні! — вигукнула вона.
— Ні, не сам він. А якась подобизна, котру виперли на мур, аби налякати мене, а тепер і тебе!
Сльози полегшення бризнули їй із очей. Вона хапнула ротом повітря, мов щойно отримала удар у живіт.
— А хай тобі всячина! Ходімо в дім, — запросила вона. — Візьми горілки.
Я приніс горілку, склянку. Подивився, як вона зробила два чималі ковтки. І враз я протверезів навіки, бо стомився спостерігати, як люди впиваються, стомився боятися, коли западає ніч.