Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
Неспроможний придумати, що б його ще сказати, я пішов до басейну, роззувся, скинув шкарпетки, закотив штани й опустив ноги у воду, задивившись униз і чекаючи.
Нарешті Констанс прийшла і вмостилася поруч.
— Ти повернулася, — мовив я.
— Вибач, — кинула вона. — Давні спомини ніяк не відімруть.
— Немов те правічне пекло, — сказав я, тепер уже й собі задивившись уздовж узбережжя. — На цьому тижні паніка охопила студію. І чого всім розбігатися, мов тарганам, забачивши воскову ляльку під дощем, яка схожа з лиця на Арбутнота?
— Оце таке сталося?
І я розповів їй усю решту, як і нишпорці Крамлі був розказав, а скінчив рестораном «Браун-Дербі» й тим, що мені потрібно, аби вона сходила туди зі мною. Коли я змовк, Констанс, зблідла ще дужче, прикінчила другу склянку горілки.
— Хотів би я знати, чим саме хтось хоче мене налякати! — сказав я. — Хто написав ту записку, аби виманити мене на цвинтар, так щоб я відрекомендував фальшивого Арбутнота світові, який цього чекає? Але я не роздзвонив по студії, що натрапив на ту ляльку, й тоді вони знайшли її та спробували заховати, майже подурівши від страху. Невже пам’ять про Арбутнота аж така жахлива навіть тепер, коли стільки спливло часу після його смерті?
— Так, — Констанс поклала свою тремку руку на моє зап’ястя, — О, так!
— Ну, й що ж воно таке? Шантаж? Хтось пише Менні Ляйберові й вимагає грошей, а як ні — то ще інші записки викриють минуле студії, Арбутнотове життя? Викриють що? Можливо, знайшовся якийсь утрачений ролик плівки двадцятирічної давності про ту ніч, коли загинув Арбутнот? І та плівка, знята в ніч інциденту, якщо її оприлюднити, спалить Константинополь, Токіо, Берлін і всі-всі студійні задвірки?
— Так! — голос Констанс долинав ніби з якихось давніх літ. — Забирайся звідтіля негайно. Тікай! Тобі ніколи не снився величезний чорний двотонний бульдог, що примчав уночі й пожирає тебе? Один мій друг мав колись такий сон. І той великий чорний бульдог таки зжер його. Ми назвали його Друга світова війна. Він загинув. Я не хочу, щоб і ти загинув.
— Констанс, я не можу піти звідтіля. Якщо Рой ще живий…
— Ти ж цього навіть не знаєш.
— …то я заберу його звідти й допоможу повернутися на роботу, бо тільки такий вчинок буде правильний. Я повинен так учинити. Усе це якось так нечесно.
— Ти зайди у воду, позмагайся з акулами — і краще порозумієшся з ними, ніж із… Невже ти й справді, після всього, що допіру мені розповів, хочеш повернутися на «Максимус»? Боже мій! Ти знаєш, коли востаннє я там була? Того надвечір’я, коли ховали Арбутнота.
Цим вона мене притопила. А тоді кинула навздогін якоря.
— То був кінець світу. Я ще ніколи не бачила, щоби стільки людей захворіло й померло в одному місці. От ніби я стала свідком зруйнування й падіння Статуї Свободи. Чорт. Він був горою Рашмор після землетрусу. У сорок разів більший, дужчий, вищий за Кона, Занука, Ворнера й Талберґа, разом узятих. Коли загрюкнули віко на його труні в тім гробівці за муром, тріщини зазміїлись аж туди на гору, де падав напис «ГОЛЛІВУД». Це ніби Рузвельт помер задовго до судженої йому смерті.
Констанс змовкла, бо вчула, як тяжко я задихав.
І тоді продовжила:
— Послухай мене! Я ж бо ще не вижила з розуму. Чи знаєш ти, що Шекспір і Сервантес померли одного й того самого дня? Помізкуй! Це мов усі ліси на світі вирізали, аби весь час бушували бурі і не вщухали грози. Антарктика тане, ридаючи. Христос волає своїми ранами. Бог затамував віддих. Цезареві легіони, оці десять мільйонів привидів, повстають із мертвих, а очі в них — закривавлені Амазонки. Це я написала здуру, в шістнадцять років, коли довідалася, що Джульєтта і Дон Кіхот загинули одного й того самого дня, й проплакала цілу ніч. Ти — єдиний, хто почув ці дурні рядки. Ну, оце так воно було, коли загинув Арбутнот. Мені знову стало шістнадцять, і я плакала безперестанку, й не годна була писати всяку базгранину. Там були і місяць, і всі планети, Санчо Панса, Росінант та Офелія. Половина жінок на тому похороні були його коханками. Фан-клуб полюбовниць, а ще небоги, кузини й намахані тітоньки. Коли ми розплющили свої очі того дня, то було наче друге затоплення Джонстауна. Боже, я все доганяю. Чула, вони досі тримають в офісі Арбутнотове крісло? Чи ж відтоді сідав у нього бодай хто такий, щоб і зад, і розум якраз підходили?
Я подумав про гузенький огузок Менні Ляйбера. А Констанція ще сказала:
— Один тільки Бог знає, як вижила студія. Можливо, завдяки Найвищій Раді Мудреців та ще порадам небіжчиків. Не смійся. Це ж Голлівуд, тут уважно дослухаються до прогнозів для Левів, Дів і Тельців, а перед ухваленням рішень пильно обминають усякі тріщинки. Яка ж вона тепер, студія? Влаштуй мені великий тур. Хай бабця унюшить чотири вітри у п’ятдесяти п’яти містах, поміряє температуру керівних маніяків, а тоді вже й до метрдотеля «Браун-Дербі» можна. Колись я була переспала з ним разок, дев’яносто літ тому. Чи ж згадає він стару відьмочку з Венеціанського узбережжя — чи дозволить попити чаю разом із вашим Чудовиськом?