Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
— «Книга Рут».
Він дві хвилини розповідав «Рут».
— «Еклезіаст»?
— Я всього його прочитаю!
І таки прочитав, усього.
«Од Іоанна»?
— Яка велич! Остання Вечеря після Останньої Вечері!
— Що? — не повірив я своїм вухам.
— Забудькуватий ти християнине! Таж Остання Вечеря не була останньою насправді. Була то «Передостання Вечеря»! Кількома днями після Розп’яття й поховання Ісуса Симон, званий Петром, разом з іншими учнями, пережив чудо я рибами на Тіверіадському озері. З берега вони помітили якесь тьмяне світло. Коли наблизилися, то побачили чоловіка, котрий стояв і смажив рибу на деревному вугіллі. Вони заговорили до нього й переконалися, що то Христос, і він мовив їм, показуючи на рибу: «Візьміть цієї риби й нагодуйте братів своїх. Візьміть моє послання й понесіть його по містах усього світу, проповідуючи при цьому прощення гріхів».
— Ахай мене грім поб’є! — вигукнув я.
— Чудово, правда? — мовив І.Х. — Спочатку Передостання Вечеря — та, котру зобразив да Вінчі, а тоді вже й Зовсім Остання Кінцева Вечеря: спожиття риби, спеченої на деревному вугіллі на пісках біля Тіверіадського озера, після чого Христос відійшов, аби навіки зостатися в їхній крові, у серцях, головах і душах. Кінець казанню.
І.Х. вклонився й додав:
— Іди й перепиши євангелія, а особливо — Іоанна! Не своє тобі даю, а тільки твоє приймаю! Мерщій — а то зараз і заберу моє благословення!
— І це ви вже й поблагословили мене?
— Та весь час, поки ми з тобою розмовляли, я тебе й благословляв, сину мій! Увесь час. Іди ж!
31
Я уткнув голову в демонстраційну кімнату № 4 й запитав:
— Де Юда?
— Оце ж і є наш пароль! — вигукнув Фріц Вонґ. — Ось тобі три мартіні! Пий!
— Не люблю мартіні, — заявив я. — Але хай там як, а я маю вилучити це зі системи моїх звичок. Міс Ботвін!
— Меґґі, — тихо тішачись і тримаючи свою камеру на колінах, виправила вона мене.
— Я за стільки років так багато начувся про вас, а захоплювався вами все життя. Наразі тільки й маю сказати, що радий цій нагоді попрацювати з…
— Так, так, — мило урвала вона мене. — Але ви помиляєтеся. Я зовсім не геній. Я… як ви називаєте тих жуків, що гасають по ставках, вишукуючи дрібніших комах?
— Плавунці?
— Плавунці! Ти думаєш, що ті кляті жучки потопляться, а вони рухаються собі по тонесенькій плівці на поверхні води. Поверхневий натяг. Вони так розподіляють свою вагу, так витягують свої ручки-ніжки, щоб нізащо не зруйнувати плівки поверхневого натягу. Ну, і якщо це не я, то що ж тоді? Я розподіляю свою вагу, випростую всі чотири кінцівки, аби не порвати плівки, по якій катаюся. Я ще не потонула — не зникла з поля зору. Але я не найкраща й ніяке не чадо, мені просто віддавна таланить. Але я дякую вам, хлопче, за комплімент, тож вище голову, як велить вам Фріц! Оці мартіні. Зараз ви переконаєтеся, що жодних чудес я не робила з матеріалом, що прокрутиться за мить, — вона обернула свій тонкий профіль і тихо гукнула комусь у демонстраційній кімнаті: — Джиммі? Давай!
Світло померкло, екран задзумів, розсунулись завіси. Необроблена зйомка замерехтіла на полотні, у музичному, не дописаному ще супроводі Міклоша Роси. Це останнє мені сподобалося.
Плівка розкручувалась, а я час від часу зиркав на Фріца й Меґґі. Вони скидалися на людей, котрі підскакують на диких, необ’їжджених конях. Та я чинив так само, притиснутий до спинки стільця припливною хвилею образів.
Моя рука покрадьки схопила одне мартіні.
— Молодець! — пошепки похвалив Фріц.
Коли демонстрація скінчилася й блиснуло світло, ми трохи посиділи мовчки.
— А як це так, — запитав я нарешті, — що стільки нового метражу ви відзняли в сутінках чи навіть поночі?
— Мені нестерпна реальність, — Фріців монокль люто блиснув на порожній екран. — Наразі половина графіка цього фільму — це захід сонця. Ну, й надвечір уже зламано хребта дневі. Коли заходить сонце, я з великим полегшенням зітхаю: пережито ще один день! Щоночі я працюю до другої: тоді не треба стикатися з реальними людьми, з реальним освітленням. Два роки тому я поставив собі контактні лінзи. Та й викинув їх у вікно! Чому? Бо почав бачити пори на людських обличчях, та й на власному теж. Місячні кратери. Віспини. Дідько! Ви подивіться мої останні фільми. Там немає залитих сонцем людей. «Опівнічна пані». «Довга пітьма». «Убивства о третій ранку». «Смерть удосвіта». А зараз, дитинко, що ти скажеш про цю Богом прокляту індичку галілейську — про «Христа в саду», «Цезаря на дереві»?