Пастка на дурнів

— Слава богу, ожив! — глянувши на Йоссар’яна, вигукнув Макпростак і з полегшенням перевів подих. Сміхотливі зморшки, що розбігались віялом від куточків його очей, немов побілішали, а обличчя лисніло від поту й кіптяви. Він дбайливо обмотував довжелезним бинтом ногу Йоссар’яна поверх ватного тампона, притиснутого до внутрішньої сторони стегна.

— За штурвалом Кристі,— промовив Макпростак. — Бідолаха трохи не зарюмсав, як мале дитя, коли почув, що тебе поранило. Він боїться, що рана смертельна. Тобі перебило артерію, але, здається, кров я затамував. І впорснув трохи морфію.

— Впорсни ще.

— Трохи пізніше. Коли рана знову почне боліти.

— Вона й зараз болить.

— Чому бути, тому бути, того не минути, — проспівав Макпростак і впорснув іще одну ампулу морфію Йоссар’янові в руку.

— Скажи Кристі, що я… — почав був Йоссар’ян, але світ перед його очима багряно скаламутнів, поплив якимось полуничним киселем і потонув у низькому баритональному гулі. Він знову знепритомнів.

Очумавшись у санітарній машині, він підбадьорливо усміхнувся до Дока Дайліка, чий понурий профіль, схожий на профіль довгоносика, невиразно мелькнув перед ним, а потім в очах замерехтіли, чорніючи, трояндові пелюстки, і він знову поринув у бездонну пітьму небуття.

Йоссар’ян прокинувся у шпиталі і знову одразу ж заснув. Коли прокинувся ще раз, ефіром уже не пахло, а в ліжку навпроти лежав у піжамі Данбар і запевняв, що він зовсім не Данбар, а Фортіорі. «Зсунувся з глузду», — подумав про нього Йоссар’ян і спробував скривити скептичну міну, почувши таку новину, але знову заснув і прокинувся остаточно чи то за ніч, чи то за добу. Медсестер у палаті не було. Він підвівся й виліз із ліжка, щоб дізнатися, що тут діється. Підлога під ним гойдалася, як пліт на морі біля пляжу, а коли він шкандибав через прохід, шви на внутрішній стороні стегна смикали йому шкіру, немов кусючі хижі рибки; кульгаючи, він підійшов до спинки Данбарового ліжка й переконався, що Данбар сказав правду: той уже був не хто інший, як молодший лейтенант Ентоні Ф. Фортіорі.

— Що за чортівня?

Ентоні Ф. Фортіорі підвівся з постелі і зробив знак Йоссар’янові йти слідом. Хапаючись за все, що траплялось йому на шляху, Йоссар’ян зашкутильгав за ним по коридору, далі до сусідньої палати й зупинився перед ліжком якогось зацькованого на вигляд пацієнта з прищавим обличчям і скошеним підборіддям. Уздрівши їх, зацькований молодик квапливо підвівся на лікті. Ентоні Ф. Фортіорі тицьнув великим пальцем собі через плече й кинув:

— Мотай звідси, гнидо!

Молодик зіскочив на підлогу й дав драла. Ентоні Ф. Фортіорі заліз у ліжко і знову зробився Данбаром.

— То був Е. Фортіорі,— пояснив Данбар. — У твоїй палаті не знайшлося вільного ліжка, тож я натиснув на нього своїм капітанським званням і прогнав його на моє місце. Виявляється, і капітанське звання на щось придатне. Раджу й тобі якось спробувати. І чим раніше, тим краще, бо ти, я бачу, ледве стоїш на ногах.

Йоссар’ян і справді відчував, що ось-ось упаде. Він глянув на Данбарового сусіда, літнього чолов’ягу з висхлим, немов обтягнутим дубленою шкірою, обличчям, тицьнув через плече великим пальцем і кинув: