Пастка на дурнів
- Автор: Хеллер Джозеф
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- ISBN: 5-308-00194-4
- Переводчик: Микола Мещеряк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пастка на дурнів». Краткое содержание книги:
Улюблені художні прийоми Хеллера — гіпербола, карикатура, гротеск — допомагають виразніше відчути атмосферу кар’єризму, корупції, хабарництва, пияцтва, поширених в американській армії.
Невдовзі після виходу в світ (1961) роман став бестселером.
— Не чую, — незворушно повторив Аарфі, прикладаючи рупором свою пухку короткопалу руку до білої раковини вуха. — Що ти кажеш?
— Байдуже, — відповів Йоссар’ян гаснучим голосом. Йому раптом забракло сил волати далі у цьому сміховинному, моторошному й безнадійному становищі. Він помирав, і нікому не було до того діла. — Байдуже…
— Що? — прокричав Аарфі.
— Мені порвало мошонку! Невже не чуєш? Мене поранило в пах!
— Все одно не чую, — з докором мовив Аарфі.
— Я кажу — байдуже! — зойкнув Йоссар’ян, із жахом відчуваючи, що слабне, що він у пастці. Його затіпало, як у пропасниці.
Аарфі скрушно похитав головою й підсунув мало не під ніс Йоссар’янові своє похабне біле, як галушка, вухо.
— Говори голосніше, друзяко! Говори голосніше!
— Відчепися від мене, гаде! Тупа, бездушна тварюко, відчепися! — схлипнув Йоссар’ян. Йому хотілось товкти Аарфі кулаками, та в нього не було сили навіть підняти руку. Потягло на сон, і Йоссар’ян звалився на бік, геть непритомний.
Осколок поранив його у стегно. Опритомівши, Йоссар’ян побачив, що біля нього, стоячи навколішках, порається Макпростак. Йому відразу полегшало, хоча з-за плеча Макпростака з незворушною цікавістю виглядала рожева, мов у того відгодованого херувима, пика Аарфі. Йоссар’ян кволо усміхнувся до Макпростака і, переборюючи знемогу, запитав:
— А хто за штурвалом?
Макпростак, мабуть, не почув його; серце в Йоссар’яна тривожно закалатало, і, набравши в легені побільше повітря, він повторив своє запитання якомога голосніше.
— Слава богу, ожив! — глянувши на Йоссар’яна, вигукнув Макпростак і з полегшенням перевів подих. Сміхотливі зморшки, що розбігались віялом від куточків його очей, немов побілішали, а обличчя лисніло від поту й кіптяви. Він дбайливо обмотував довжелезним бинтом ногу Йоссар’яна поверх ватного тампона, притиснутого до внутрішньої сторони стегна.
— За штурвалом Кристі,— промовив Макпростак. — Бідолаха трохи не зарюмсав, як мале дитя, коли почув, що тебе поранило. Він боїться, що рана смертельна. Тобі перебило артерію, але, здається, кров я затамував. І впорснув трохи морфію.
— Впорсни ще.
— Трохи пізніше. Коли рана знову почне боліти.
— Вона й зараз болить.
— Чому бути, тому бути, того не минути, — проспівав Макпростак і впорснув іще одну ампулу морфію Йоссар’янові в руку.
— Скажи Кристі, що я… — почав був Йоссар’ян, але світ перед його очима багряно скаламутнів, поплив якимось полуничним киселем і потонув у низькому баритональному гулі. Він знову знепритомнів.
Очумавшись у санітарній машині, він підбадьорливо усміхнувся до Дока Дайліка, чий понурий профіль, схожий на профіль довгоносика, невиразно мелькнув перед ним, а потім в очах замерехтіли, чорніючи, трояндові пелюстки, і він знову поринув у бездонну пітьму небуття.
Йоссар’ян прокинувся у шпиталі і знову одразу ж заснув. Коли прокинувся ще раз, ефіром уже не пахло, а в ліжку навпроти лежав у піжамі Данбар і запевняв, що він зовсім не Данбар, а Фортіорі. «Зсунувся з глузду», — подумав про нього Йоссар’ян і спробував скривити скептичну міну, почувши таку новину, але знову заснув і прокинувся остаточно чи то за ніч, чи то за добу. Медсестер у палаті не було. Він підвівся й виліз із ліжка, щоб дізнатися, що тут діється. Підлога під ним гойдалася, як пліт на морі біля пляжу, а коли він шкандибав через прохід, шви на внутрішній стороні стегна смикали йому шкіру, немов кусючі хижі рибки; кульгаючи, він підійшов до спинки Данбарового ліжка й переконався, що Данбар сказав правду: той уже був не хто інший, як молодший лейтенант Ентоні Ф. Фортіорі.
— Що за чортівня?
Ентоні Ф. Фортіорі підвівся з постелі і зробив знак Йоссар’янові йти слідом. Хапаючись за все, що траплялось йому на шляху, Йоссар’ян зашкутильгав за ним по коридору, далі до сусідньої палати й зупинився перед ліжком якогось зацькованого на вигляд пацієнта з прищавим обличчям і скошеним підборіддям. Уздрівши їх, зацькований молодик квапливо підвівся на лікті. Ентоні Ф. Фортіорі тицьнув великим пальцем собі через плече й кинув:
— Мотай звідси, гнидо!
Молодик зіскочив на підлогу й дав драла. Ентоні Ф. Фортіорі заліз у ліжко і знову зробився Данбаром.
— То був Е. Фортіорі,— пояснив Данбар. — У твоїй палаті не знайшлося вільного ліжка, тож я натиснув на нього своїм капітанським званням і прогнав його на моє місце. Виявляється, і капітанське звання на щось придатне. Раджу й тобі якось спробувати. І чим раніше, тим краще, бо ти, я бачу, ледве стоїш на ногах.
Йоссар’ян і справді відчував, що ось-ось упаде. Він глянув на Данбарового сусіда, літнього чолов’ягу з висхлим, немов обтягнутим дубленою шкірою, обличчям, тицьнув через плече великим пальцем і кинув: