Пастка на дурнів
- Автор: Хеллер Джозеф
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- ISBN: 5-308-00194-4
- Переводчик: Микола Мещеряк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пастка на дурнів». Краткое содержание книги:
Улюблені художні прийоми Хеллера — гіпербола, карикатура, гротеск — допомагають виразніше відчути атмосферу кар’єризму, корупції, хабарництва, пияцтва, поширених в американській армії.
Невдовзі після виходу в світ (1961) роман став бестселером.
— Так, сер, — сумирно погодився капелан, із помітним зусиллям ковтаючи слину. — Зараз я просто не можу. Я хочу пити.
— То налийте собі, не соромтесь! Відчиніть он ту тумбу й налийте. Підполковник Порк завжди тримає в себе в столі пляшку добрячого віскі. І взагалі вам треба якось заскочити з нами до офіцерського клубу. Це вас трохи розважить. Вам не зашкодило б час од часу добряче гульнути. Сподіваюсь, ви не гордуєте нами тільки тому, що ви — духовна особа?
— О ні, сер, — зніяковіло запевнив його капелан. — Та, власне, я вже кілька вечорів підряд відвідую офіцерський клуб.
— Не забувайте, що ви всього лиш капітан, — провадив далі полковник Пескарт, пропускаючи повз вуха зауваження капелана. — Хоч ви й духовна особа, ви всього лиш капітан.
— Так, сер, я це знаю.
— Тим краще. І ви правильно зробили, що не стали сміятись. Я все одно не дав би вам помідорів. Сьогодні вранці ви вже прихопили в мене один помідор. Так доповів мені капрал Безбог.
— Сьогодні вранці! Але ж даруйте, сер! Ви самі дали його мені!
Полковник Пескарт насторожено скинув головою.
— Хіба ж я кажу, що не давав його вам, га? Я просто кажу, що ви в мене його прихопили. Не розумію, чого ви так переживаєте, якщо певні, що не вкрали його? Я справді вам його дав?
— Так точно, сер. Присягаюсь, що це так.
— Гаразд, гаразд, я повірю вам на слово. Хоча на біса я б мав давати вам той помідор? — Полковник Пескарт звичним рухом переставив скляне прес-пап’є з одного кінця столу на другий і взяв гостро відструганий олівець. — Ну, гаразд, капелане, сподіваюсь, у вас усе, бо в мене тут невідкладна робота. Безліч справ і дуже важливих. Доповісте мені, як тільки капрал Безбог розішле першу дюжину цих листів, і ми тут же зв’яжемося з редакцією «Сатердей Івнінг Пост». — Раптом якась нова блискуча ідея осяйнула його обличчя. — Гей, а що, як ми знову визвемося бомбити Авіньйон? Це значно прискорить усю справу.
— Авіньйон? — серце в капелана завмерло, по шкірі побігли мурашки.
— Авжеж, — із запалом підтвердив полковник. — Чим скоріше в нас будуть якісь втрати, тим скоріше ми доможемося свого. Я особисто волів би потрапити до різдвяного номера. Кажуть, він виходить більшим тиражем.
І тут же, на капеланів жах, полковник схопив трубку й доповів у штаб, що довірений йому авіаполк добровільно зголошується бомбити Авіньйон, а того ж вечора знову заходився виганяти капелана з офіцерського клубу, і п’яний як чіп Йоссар’ян, перевернувши стільця, підвівся на захист приятеля й заніс був уже свою караючу десницю, та зупинив Йоссар’яна лиш оклик Кристі, який голосно вигукнув його ім’я, від чого полковник Пескарт зблід і розважливо кинувся тікати, але по дорозі наступив на ногу генералові Бидлу, а той гидливо відштовхнув його від себе і тут же наказав негайно загнати капелана назад до офіцерського клубу. Все це дуже прикро вразило полковника Пескарта: по-перше, оте кошмарне ім’я Йоссар’ян, що пролунало для нього як погребний передзвін, по-друге, ота розчавлена нога генерала Бидла. І, крім того, він відкрив для себе, що з капеланом пов’язане ще одне величезне лихо: либонь, абсолютно неможливо передбачити, як сприйматиме капелана генерал Бидл кожного наступного разу. Бо полковникові Пескарту на все життя врізався в пам’ять той вечір, коли генерал Бидл уперше вгледів капелана в офіцерському клубі: підвівши свою червону, мов буряк, розпарену, п’яну пику, він зненацька зупинив важкий погляд на капелановій постаті, що самотньо притулилась до стіни, ледь розпізнавана в жовтих клубах сигаретного диму.
— Ну, бий мене сила божа, — прогарчав тоді генерал Бидл, грізно насупивши свої кошлаті сиві брови й заблимавши від подиву. — То часом не капелан? Як вам це подобається — духовна особа у такім місці, посеред банди брудних п’яниць та картярів!
Полковник Пескарт суворо стиснув губи і жваво підвівся.
— Не можу не погодитися з вами, сер, — з готовністю підхопив він, сповнений найщирішого осуду. — Просто не розумію, що діється нині з нашими священиками.
— Вони стають кращими, ось що з ними діється, — ваговито пробурмотів генерал Бидл.
Полковник Пескарт судорожно хапнув повітря, але тут же спритно зманеврував.
— Так точно, сер! Вони стають кращими. Саме це я хотів сказати, сер.