Пастка на дурнів
- Автор: Хеллер Джозеф
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- ISBN: 5-308-00194-4
- Переводчик: Микола Мещеряк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пастка на дурнів». Краткое содержание книги:
Улюблені художні прийоми Хеллера — гіпербола, карикатура, гротеск — допомагають виразніше відчути атмосферу кар’єризму, корупції, хабарництва, пияцтва, поширених в американській армії.
Невдовзі після виходу в світ (1961) роман став бестселером.
— Здається, я й справді закохався, — соромливо признався Кристі глухим, очужілим голосом.
— Хо-хо-хо! — гучно зареготав Аарфі, зобразивши комічний подив. Він наморщив своє гладеньке рожеве округле чоло й заходився весело плескати руками по широких болотно-зелених боках нової офіцерської куртки. — Ну, ти даєш, малий! Ти закохався в неї? Ну і ну! — В Аарфі того вечора мало відбутись побачення з медсестрою з Червоного Хреста, єдиною донькою власника великого хімічного заводу, яка щойно закінчила шикарний аристократичний коледж. — Ось серед яких дівчат ти повинен шукати собі подругу, а не вклепуватись у першу стрічну потіпаху. До речі, схоже, що вона всю війну не милася.
— А мені однаково! — відчайдушно заволав Кристі.— І затули пельку. Я не бажаю розмовляти з тобою на цю тему.
— Затули пельку, Аарфі,— мовив Йоссар’ян.
— Хо-хо-хо! — не вгавав Аарфі.— Уявляю тільки, що сказали б твої батько й мати, коли б дізнались, за якими брудними блудяжками ти тут упадаєш. Не забувай, твій батько неабихто!
— А я нічого не збираюсь йому казати, — рішуче заявив Кристі.— Ні йому, ні матері. Вони дізнаються про все після того, як ми поберемося.
— Поберетеся?! — Аарфі аж розпирало від самовдоволеності і зневажливої втіхи. — Хо-хо-хо-хо! Та ти просто здурів, малий! Що можеш знати ти, у твоєму віці, про справжню любов?
Аарфі був неабияким спецом у галузі справжньої любові — він-бо давно вже палав щирою любов’ю до Кристієвого батька, в якого сподівався дістати по війні тепленьку місцинку як винагороду за дружбу з Кристі. Аарфі став чільним штурманом ескадрильї, але він так і не знайшов свого місця в житті, відтоді як скінчив коледж. Це був незлобивий і великодушний чільний штурман; він легко прощав веденим найлютіші прокляття, коли збивався з курсу на шляху до цілі і підставляв усіх під прицільний загороджувальний вогонь. Того вечора, коли Кристі закохався в свою апатичну кралю, він збився з курсу на вулицях Рима і так і не здибав своєї добропорядної медсестри зі служби Червоного Хреста, випускниці Смітівського коледжа, яка мала успадкувати хімічний завод. Того дня, коли збили Краха, він збився з курсу на шляху до Феррари, він ухитрився збитися з курсу навіть під час щотижневого «молочного рейсу» до Парми, а ще якось спробував вивести літаки до моря напрямки через місто Ліворно. Йоссар’ян уже скинув бомби на не захищений зенітками ворожий об’єкт і, вдоволено заплющивши очі, відкинувся на броньовану спинку свого крісла з ароматичною сигаретою в руці. Зненацька навкруги почали рватися снаряди, і Макпростак загорлав у переговорний пристрій:
— Нас накрили зенітки! Де ми, чорт забирай! Що за чортівня?
Стривожений Йоссар’ян умить розплющив очі і побачив попереду димчасті клубки розривів — вони немов накочувалися звідкілясь згори — і добродушне, гарбузоподібне обличчя Аарфі, який з цікавістю, хоча й не без подиву, споглядав своїми зміїними очицями дедалі ближчі вибухи.
Переляканий Йоссар’ян раптом відчув, що з ним щось не те. Одна нога немов здерев’яніла. Макпростак круто повів машину вгору, варнякаючи щось у переговорний пристрій, — певно, вимагав команд. Йоссар’ян рвонувся було, щоб глянути, де вони опинилися, та не зміг зрушити з місця. Його наче паралізувало. В ту ж мить він відчув, що йому мокро. Він глянув униз, туди, де штани, — підкочувався враз приступ кволості і нудоти. Страшна бура пляма швидко повзла від паху угору по сорочці, немов якась морська потвора, що замірилася зжерти його. Його поранено та ще й куди: із просякнутої кров’ю штанини на підлогу стікали червоні струмочки, схожі на метушливих, невгамовних черв’ячків. Серце в нього завмерло. Ще один потужний поштовх струснув увесь літак, та Йоссар’ян не міг відірвати погляду від тієї запаморочної рани. Здригаючись від гидливої млості, він гукнув Аарфі на поміч.
— Мені порвало мошонку! Аарфі, мені порвало мошонку! — Але Аарфі нічого не почув. Йоссар’ян нахилився й потяг його за руку. — Аарфі, рятуй мене! — з риданням у голосі благав він. — Мене поранило! Мене поранило!
— Що? — запитав Аарфі і втупився в Йоссар’яна з якоюсь химерною, порожньою усмішкою.
— Мене поранило, Аарфі! Рятуй мене.
— Я тебе не чую, — відказав Аарфі, чемно здвигнувши плечима.
— Та ти поглянь! — простогнав Йоссар’ян, показуючи на темну калюжу крові навколо себе, що зростала на очах. — Мене поранило! Рятуй мене, ради бога! Аарфі, рятуй мене!