Пастка на дурнів
- Автор: Хеллер Джозеф
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- ISBN: 5-308-00194-4
- Переводчик: Микола Мещеряк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пастка на дурнів». Краткое содержание книги:
Улюблені художні прийоми Хеллера — гіпербола, карикатура, гротеск — допомагають виразніше відчути атмосферу кар’єризму, корупції, хабарництва, пияцтва, поширених в американській армії.
Невдовзі після виходу в світ (1961) роман став бестселером.
— От у таких місцях капеланові й належить бути! Щоб краще зрозуміти цих п’яничок та картярів і завоювати їхню довіру, він має стирчати тут. Бо як же інакше він примусить їх повірити в бога, хай йому біс!
— Саме це я й мав на увазі, сер, коли наказав капеланові вчащати сюди, — обережно підтвердив полковник Пескарт і, по-свійському обійнявши капелана за плечі, відвів його в куток і впівголоса, але якнайсуворіше наказав йому з’являтися щовечора на вахту в офіцерський клуб і стирчати весь час серед цих п’яничок та картярів, бо тільки так можна зрозуміти їх і завоювати їхню довіру.
Капелан не заперечував і відтоді почав регулярно з’являтись на вахту до офіцерського клубу й стирчав там серед людей, які уникали його товариства, і так було до того вечора, коли біля столу для гри в пінг-понг зчинилася люта бійка, і Вождь Зелений Вуж, ні сіло ні впало, щосили затопив межи очі полковникові Мудасу, так що полковник Мудас заточився й гепнувся задом на підлогу, а генерал Бидл, побачивши це, несподівано зареготав життєрадісним сміхом і реготав доти, поки не угледів капелана, що стояв зовсім поруч і, ошелешений, з болем і жахом дивився на нього. Генерал Бидл умить скам’янів, від його доброго настрою не лишилося й сліду. Якусь хвилину він похмуро поглядав спідлоба на капелана, потім роздратовано повернувся й попрямував до бару, хитаючись, як матрос, на своїх коротких, кривих ногах. За ним дріботів переляканий полковник Пескарт, безпорадно озираючись на всі боки і марно чекаючи допомоги від підполковника Порка.
— Як вам це подобається? — пробурчав генерал Бидл, підійшовши до бару і стиснувши своєю могутньою, волохатою лапою порожню склянку. — Зроду такого не бачив — духовна особа вештається в такому місці, посеред банди брудних п’яниць та картярів!
Полковник Пескарт полегшено зітхнув.
— Так точно, сер, — гордо підхопив він. — Я теж зроду такого не бачив!
— Тоді якого біса ви це терпите?
— Цебто як, сер? — заблимав очима полковник Пескарт.
— Ви гадаєте, вам робить честь, що тут кожного вечора стовбичить ваш капелан? Коли я не прийду, він уже тут!
— Ви маєте цілковиту рацію, сер, — відказав полковник Пескарт. — Це зовсім не робить мені честі. І я цього не потерплю, я зараз же…
— А хіба не ви самі наказали йому сюди вчащати?
— Ні, сер, то йому наказав підполковник Порк. І він понесе за це заслужену кару.
— Коли б він не був капеланом, — буркнув генерал Бидл, — я б звелів вивести його надвір і розстріляти, як собаку!
— А він зовсім не капелан, сер, — послужливо підказав полковник Пескарт.
— Що? Тоді якого ж біса він носить на комірі хреста, коли він не капелан.
— А він не носить на комірі хреста, сер. Він носить срібний листок. Як усі підполковники.
— У вас капелан у чині підполковника? — вирячився на нього генерал Бидл.
— Ні, сер, мій капелан усього лиш капітан.
— Тоді на якого біса він носить на комірі срібний листок, якщо він усього лиш капітан?
— А він не носить на комірі срібного листка, сер. Він носить хрест.
— Геть з очей, вилупку! — сказав нарешті генерал Бидл. — Ато я звелю вивести тебе надвір і розстріляти, як собаку!
— Слухаюсь, сер!
Судорожно гикнувши, полковник Пескарт відійшов від генерала Бидла й витурив капелана геть із офіцерського клубу — майже так само, як він витурив його зі свого кабінету місяців через два, коли капелан спробував був умовити полковника Пескарта скасувати свій наказ про збільшення норми обов’язкових бойових вильотів до шістдесяти. Зазнавши й тут жахливої поразки, капелан, певно, не зміг би вже подолати безмірного розпачу; його рятувала тільки пам’ять про кохану дружину, жага до якої тільки підігрівалась довгою розлукою, а ще йому допомагала сліпа віра у справедливість та мудрість безсмертного, всемогутнього, всевідаючого, доброго, всюдисущого, людиноподібного, англомовного, англосаксонського, проамериканського бога, віра, яку він плекав усе своє життя, а тепер-от починав утрачати. Надто багато випробувань підкинула йому тут доля. Звичайно, під рукою завжди є біблія, але що таке біблія? Просто ще одна книжка, така сама, як «Холодний дім», «Острів скарбів», «Етан фром» чи «Останній з могікан».
«Цілком можливо, що на всі загадки світобудови дадуть відповідь безнадійні невігласи, які не знають навіть, звідки береться дощ», — сказав якось при ньому Данбар. Невже в цих словах — істина? І невже шість тисяч років тому таки злякався всемогутній у безмежній премудрості СВОЇЙ, ЩО ЛЮДИ справді збудують вежу до самих небес? А взагалі, де вони, в біса, ті небеса? Вгорі? Внизу? Але ж нема ні «гори», ні «низу» в цім скінченнім, але й нескінченнім, дедалі ширшім всесвіті, де навіть неосяжне, палаюче, сліпуче, величне сонце поступово згасає, і це, кінець кінцем, призведе до загибелі самої Землі! А де вони, ті чудеса, коли всі молитви залишаються без відповіді і нещастя з однаковою невблаганністю спадають на голови грішних та праведних; тож як людина вольова й сумлінна капелан уже б давно прислухався до голосу розуму і зрікся б віри в бога, успадкованої від батьків, — більше того, склав би з себе й духовне звання й офіцерський чин і пішов би рядовим до піхоти, артилерії, ба навіть капралом до десантних військ, — коли б не низка загадкових подій останнього часу, як-от поява голого чоловіка на дереві кілька тижнів тому, коли ховали бідолашного сержанта, та зовсім недавня зустріч у лісі, коли святий відлюдник Флюм промовив незабутні, натхненні й віщі слова: