Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Зробивши кілька наступних кроків, я помітив ще одну колону, попереду й ліворуч. На цю я тільки поглянув, не уповільнюючи ходу. Незабаром побачив ще дві, обабіч стежки, якої притримувався. Темрява, у котрій ховались їхні капітелі, не мала й натяку на зорі, ні звичайні, ні негативні. Запоною моєму світові слугувала найпростіша одноманітна темрява. Ще трохи, і колони почали траплятися групками, деякі були от-от близько. Тепер вони наче відрізнялися розмірами одна від одної.

Зупинившись, я зосередився на одній групі колон, до яких, здавалося, можна було рукою сягнути. Проте, не дотягнувшись, я зробив крок у напрямку до них.

Одразу ж відчув різкий посмик за зап’ясток.

— На твоєму місці я б цього не робила, — зупинила мене Фракір.

— А чому ні? — обурився я.

— Тут легко загубитись і втрапити у халепу.

— Можливо, твоя правда.

Я перейшов на біг підтюпцем. Хай що тут відбувалось, я мав тільки одне бажання: покінчити з цим якнайшвидше та повернутися до справ, які вважав важливими; дізнатися, де утримують Корал, зустрітися з Люком, знайти змогу з’ясувати стосунки з Юртом та Джулією, спробувати розшукати батька...

Колони, розсипом, і надалі витикалися з темряви, то наближаючись до моєї стежини, то відступаючи від неї, але тепер між них почали з’являтися ще й інші форми. Деякі скидалися на невисокі асиметричні плити; інші — на видовжені піраміди; окремі з них, накренившись, спиралися на сусідні брили чи взагалі перекривали їх, наче дахом; декотрі попадали з цоколів і валялися на землі. Бачити цю регулярну одноманітність порушеною було для мене певною розрадою: я сприймав це як свідчення, що сили мають владу над формами.

Рельєф навколо уже не був пласким, але зберіг геометричну правильність: тут плато, котловини й шельфи чергувались одне з одним, на різних рівнях. Але мій шлях залишався гладким і тьмяно освітленим, і я підбігцем долав його поміж руїн тисяч Стоунхенджів. [125]

Я наддав кроку, й незабаром уже біг повз галереї, амфітеатри, ліс кам’яних стовпів. Інколи мені здавалося, наче я помічаю серед них то там, то тут нечіткий порух, але, знову ж таки, цілком можливо, це був ефект швидкості та недостатнього освітлення.

— Відчуваєш щось живе поблизу? — звернувся до Фракір.

— Ні.

— Я наче помітив, як щось рухалося...

— Може, ти й помітив. Але це не означає, що воно тут.

— Ти почала розмовляти тільки вчора, а вже опанувала сарказм.

— Не хотіла цього казати, шефе, але все, чому вчуся, переймаю з твоїх вібрацій. Тут більше нікого нема, щоб навчити мене гарних манер та іншого такого.

— Туше[126], — мовив я. — Скажу тобі, якщо буде щось не так.

— Туше, шефе! Ой, подобається мені цей бойовий жаргон!

Ще трохи, і я стишив біг. Попереду й праворуч щось миготіло. Я помітив блакитні й червоні проблиски, різної інтенсивності. Зупинився. Кольори спалахували хіба на мить чи дві, але цього було досить, аби мене насторожити. Я чекав, спостерігаючи за тим місцем, де з’являються зблиски.

— Так, — озвалася нарешті Фракір. — Обережність не завадить. Але не питай мене, що це може бути. Маю лише відчуття невизначеної небезпеки.

— Можливо, мені вдасться просто прослизнути мимо, хай там що це таке.

— Для цього тобі довелося б зійти зі стежини, — відповіла Фракір, — бо вона пролягає крізь кам’яне коло, звідки йдуть спалахи. Я б не радила тобі цього робити.

— Ніхто не казав, що мені не можна сходити з цієї стежини. У тебе є інструкції стосовно цього?

— Я знаю, що ти маєш триматися стежини. Хоча не маю спеціальних інструкцій щодо цього.

— Гм-м...

Стежка забирала праворуч, і я йшов, куди вона вела, — до середини кола, складеного з масивних кам’яних брил. Я трохи сповільнив ходу, але не відхилився вбік. Наближаючись, уважно придивлявся й помітив, що стежина заходить до кола і там зникає.

— Маєш слушність, — зауважила Фракір. — Схоже на драконяче лігвище.

— Але ми маємо пройти саме тут?

— Так.

— То так і зробимо.

Тепер я вже крокував, а не біг, а освітлений шлях пролягав між двох кам’яних пілонів.

Усередині кола освітлення стало іншим. Тут було світліше, хоча й це місце залишалося чорно-білим графічним ескізом із раптовими відблисками чарівної країни. Уперше я побачив тут ознаки життя. Під ногами з’явилося щось схоже на траву, сріблясту, вкриту краплями роси.

Я зупинився, а Фракір стиснула мені руку дивним чином: це був радше не сигнал тривоги, а прояв цікавості. Праворуч від себе я помітив вівтар, геть не схожий на той, через який перескакував у каплиці. Цей вівтар був грубо обтесаною кам’яною брилою, покладеною на два валуни. Він не мав на собі жодних свічок, покровів чи інших церковних атрибутів — лише жінка, яка лежала там зі зв’язаними руками й ногами. Оскільки я пригадував себе в точно такій неприємній ситуації, усі мої симпатії були на боці цієї незнайомої леді з білявим волоссям та чорною шкірою. До того ж риси її обличчя здалися мені дивним чином знайомими. А от до ексцентричного молодика, котрий стояв позаду вівтаря, обличчям до мене, піднявши руку з клинком, я відразу ж відчув ворожість. Права половина його тіла була цілковито чорною, ліва — сліпучо-білою. Пошалівши від цієї картини, я посунув уперед. Якби міг зараз видати свій фірмовий «Концерт для кухонного комбайна „Квізінарт“[127] та мікрохвильовки», ці заклинання перетворили б його на фарш та стушкували живцем, але, на жаль, я не міг вимовити жодного слова.