Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Я увійшов досередини.

— І що я маю тут зробити? — запитав.

— Маєш пильнувати до ранку свої обладунки, — почув у відповідь.

— Отакої! Та припини, — сказав я, підходячи ближче, щоб оглянути цей мотлох. — Який у цьому сенс?

— Щодо цього не маю інформації.

Я взяв із купи вигадливий білий нагрудник. Якщо б нап’яв на себе цю штуку, то був би викапаний лицар Ґалахад[123]. Здається, мій розмір. Я похитав головою й поклав цю штуковину на купу. Наблизившись до іншої купи, витягнув із неї дуже дивну сіру рукавицю з крагами. Відкинув її геть і ще понишпорив у купі. Інші частини бойового спорядження. На вигляд усе зроблено, як на мене. От лише...

— Що таке, Мерліне?

— Білі лахи, — відказав я, — мабуть, міг би натягти хоч зараз. А ось ці обладунки, з другої купи, схожі на ті, що їх одягають у Дворах. Щоб вони припали мені саме враз, мабуть, треба спочатку вбратися так, наче я в Хаосі. Отже, обидва ці комплекти мені підходять, тим чи іншим чином. Але в будь-якому разі достатньо одного з них. То який із них маю охороняти?

— Гадаю, у цьому й полягає суть справи. Схоже, ти маєш зробити вибір.

— Ну, звичайно! — клацнув я пальцями. Це ж треба, який я тупий! Мій зашморг має мені все розтлумачувати.

Опустившись на коліна, я згріб обидва набори обладунків ув одну купу, страхітливу на вигляд.

— Якщо маю їх охороняти, — виголосив я, — то охоронятиму все разом. Я не збираюся приставати на якийсь бік.

— Думаю, оте щось це не схвалить, — зауважила Фракір.

Я відступив на крок, подивився на утворену купу і мовив:

— Розкажи мені ще раз про це чатування. У чому воно полягає?

— Ти маєш сидіти всеньку ніч і охороняти обладунки.

— Охороняти від чого? — Від будь-чого, що, на мою думку, намагатиметься ними незаконно заволодіти. Від сил Порядку. Чи Хаосу, — пояснила Фракір.

— Еге ж, я тебе зрозумів. Тепер, коли я все це звалив докупи, прийти й спробувати поцупити якусь із цих штуковин може будь-що.

Я всівся на лаву біля задньої стіни, ту, що простяглася між двох дверей. Приємно було трохи перепочити після виснажливого підйому. Але щось не припиняло мене гризти.

— А що мені з цього? — запитав.

— Тобто?

— Припустімо, я не спатиму всю ніч і стерегтиму цей мотлох. Може, навіть щось сюди притарабаниться й націлиться на це манаття. Припустімо, я не дам його поцупити. Настане ранок, лахи цілісінькі залишаться тут, і я теж зостануся тут. Ну, і що тоді? Що я на цьому виграю?

— Тоді ти вберешся в обладунки, візьмеш зброю і вирушиш до наступного етапу своїх випробувань.

Я проковтнув позіх.

— Знаєш, сумніваюся, що мені згодиться щось із цього добра, — відказав. — Я не люблю носити панцир, і мене влаштовує той меч, що маю. — Я поплескав по руків’ю свого меча. Відчуття було якесь дивне, але я й раніше почувався дивно. — Чому б нам не залишити цю купу лежати, де вона лежить, і не вирушити до другого етапу просто зараз? До речі, у чому полягає другий етап?

— Точно не знаю. Лоґрус скидає мені інформацію порціями, і вона спливає на поверхню, коли настає час для неї. Я навіть не знала про це місце, поки не побачила вхід до нього.

Потягнувшись, я склав руки на грудях. Обперся спиною об стіну. Витягнув ноги й схрестив їх.

— Тобто, ми маємо стирчати тут, доки щось трапиться чи ти отримаєш повідомлення для мене?

— Точно.

— Розбудиш мене, коли це буде позаду, — мовив я й заплющив очі.

Мій зап’ясток відчув різке, майже болюче смикання.

— Ні, так робити не можна! — запротестувала Фракір. — Ідея в тому, що ти не спатимеш усю ніч і чатуватимеш.

— І це лайно, а не ідея, — відказав я. — Не збираюся грати в таку ідіотську гру. Якщо комусь потрібний цей мотлох, я готовий віддати його за відповідну ціну.

— Що ж, можеш спати, якщо бажаєш. Але що, як щось заявиться сюди та й вирішить, що насамперед треба позбутися тебе, щоб не плутався під ногами?

— Почну з того, — відказав я, — що не вірю, ніби хтось може покласти око на цю купу заліза, ще середньовічного, а надто — забажати його поцупити. А наприкінці нагадаю, що це твій обов’язок — попереджати мене про небезпеку.

— Слухаюсь, мій капітане! Але це химерне місце. Що, як мій хист тут не працює на повну силу?

— Це серйозне питання, — сказав я. — Гадаю, у такому разі тобі доведеться імпровізувати.

Я задрімав. Наснилося, що стою посеред магічного кола, а до мене намагаються пробитися різні почвари. Проте, торкаючись бар’єра, вони перетворювалися на схематичні фігурки, схожі на мальованих мультяшних персонажів, і швидко зникали. Усі, крім Корвіна Амберського; він посміхнувся кутиком рота й похитав головою.

— Раніше чи пізніше тобі доведеться вийти з кола, — промовив Корвін.