Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Що... Що коїться?! — запитав я.

— Щось жахливе, — відказала Фракір. — Щось, над чим не маю влади.

Я стиснув руків’я клинка, що був при мені, намагаючись пригадати всі відомі заклинання. І не встиг зробити ще щось, як мене причавило жахливе відчуття чиєїсь присутності. Відчуття було таке потужне, що зрозумів: витягти наразі клинок із піхов чи проказати якесь заклинання було б з мого боку не дуже обачно.

За нормальних обставин я б негайно викликав образ Лоґрусу, але наразі й цей шлях був для мене закритий. Хотів відкашлятись, але звуку не почув. А тоді просто у серці світлової плями щось згустилося, матеріалізувалося...

Образ Єдинорога, що сяяв навсібіч, наче тигр Вільяма Блейка[124], виокремився зі світла. На нього було аж боляче дивитись, і я мусив відвести очі.

Хотів знайти відпочинок для очей у глибокій прохолодній чорноті, але й там його не було. Щось у темряві заворушилося, і я знову почув звук — наче скрегіт заліза по каменю. Його супроводжувало ще й голосне шипіння. Земля знову затряслась. У темряві заколивалися й посунули на мені хвилясті лінії. І перш ніж сяйво Єдинорога протнуло морок та висвітлило химерний абрис, я зрозумів, що бачу величезну голову одноокої змії, яка з’явилася в каплиці. Я втупився поглядом у точку між цими істотами, проте бачив кожну з них периферичним зором. Але, хоч я намагався не дивитися на них, відчував на собі їхні погляди: погляди Єдинорога Порядку та Змії Хаосу. Це було відчуття не з приємних, я позадкував і вперся спиною у вівтар.

Обидві істоти ще трохи просунулися до каплиці. Єдиноріг нахилив голову, націливши ріг просто на мене. Змія раз у раз блискавично вистромляла язик у моєму напрямку.

— Послухайте, якщо хтось із вас, — вичавив я зі себе, — хоче взяти ці обладунки та зброю, я не маю жодних заперечень...

Змія засичала, а Єдиноріг підняв ногу і вдарив копитом об підлогу. Підлогою побігла тріщина, схожа на чорну блискавку. Вона зупинилася біля моїх ніг.

— З іншого боку, — я поквапився додати, — я не хотів вас образити цією пропозицією, Ваші Преосвященства...

— Ти знову кажеш не те, — ледь чутно перервала мене Фракір.

— То підкажи, що маю казати, — огризнувся я, намагаючись стишити свій внутрішній голос.

— Я не... Ой!..

Єдиноріг став дибки, а Змія зробила кидок уперед. Я впав на коліна, не підводячи очей, бо їхні погляди пропікали мене, завдаючи фізичного болю. Я тремтів, у мене боліла кожна жилка.

— Тобі пропонують, — розтлумачила мені Фракір, — грати за правилами.

Не знаю, звідки у моєму хребті взявся цей металевий стрижень. Але я підвів голову й подивився — на Змію, а потім на Єдинорога. Хоч очі в мене боліли та сльозилися, наче намагався дивитися на сонце, я це витримав.

— Ви можете змусити мене грати, — промовив, — але не змусите обирати. Моя воля належить лише мені. Я охоронятиму ці обладунки впродовж ночі, як ви від мене вимагаєте. Вранці я вийду звідси без них, бо не хочу їх надягати.

— Без них ти можеш загинути, — проказала Фракір, наче повторюючи чужі слова.

Я здвигнув плечима.

— Якщо вибір маю робити я, то обираю не ставити жодного з вас вище іншого.

Мене обвіяло гарячим і холодним вітром, наче зітхнув сам Усесвіт.

— Ти обереш, — передала мені Фракір, — свідомо чи несвідомо. Кожний обирає. Тебе просто просять формалізувати свій вибір.

— А чому мій випадок такий особливий? — запитав я.

І знову цей вітер.

— Ти — подвійний спадкоємець і ще маєш велику силу й поза тим.

— Я ніколи не хотів мати жодного з вас за ворога, — заявив я.

— Цього недостатньо, — почув у відповідь.

— Тоді вбийте мене просто зараз.

— Гру ще не скінчено.

— То продовжуймо, — сказав я.

— Ми незадоволені твоїм ставленням до гри.

— Навзаєм, — відказав я.

Ударив грім, і я впав непритомний.

Моя відвертість, можливо, пояснювалася тим, що я відчував: гравців у цій грі важко усунути чи замінити.

Отямившись, я відчув, що лежу розпластаний на купі наголінників, панцирів, краг, шоломів та іншого схожого добра, і всі ці гарні речі складаються із самих кутів та виступів, які штрикають мене куди попало. Усвідомлював це потроху, пересвідчуючись, що в мене затерпли різні відповідальні частини тіла.

— Привіт, Мерліне!

— Фракір! — озвався я. — Довго я був у відключці?

— Не знаю. Я сама щойно отямилася.

— Не знав, що шматок мотузки можна вирубати.

— Я теж не знала. Це сталося зі мною вперше.

— Тоді сформулюю своє питання іншим чином. Можеш сказати, чи довго ми були у відключці?

— Відчуваю, що довгенько. Визирни назовні, тоді я спробую сказати точніше.

Я повільно зіп’явся на ноги, але не втримався і впав. Порачкував до вхідної арки, помітивши бічним зором, що з купи наче нічого не зникло. Підлога справді розтріскалася. Мертвий карлик таки лежав за купою.

Визирнувши із печери, я побачив яскраве небо, всіяне чорними цятками.

— То що? — поцікавився, трохи зачекавши.

— Якщо я не помиляюся, незабаром ранок. Завжди найяскравіше перед світанням, адже так?

— Приблизно так.

Ноги мені пекло вогнем: це поновлювалася циркуляція крові. Я змусив себе стати рівно, хоч і спирався на стіну.