Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Я нахилився, потер скроні. Зробив кілька глибоких вдихів та видихів. У мене пересохло в горлі й нили всі м’язи.

— Продовжуй. Я слухаю.

— Не знаю, як це пояснити, — сказала Фракір. — Пам’ятаєш, тоді, коли моя свідомість ще не пробудилася, ти необачно проніс мене крізь Лабіринт на своєму зап’ястку?

— Ще б пак не пам’ятати! У мене надовго лишився шрам на руці — так ти тоді відреагувала на це.

— Те, що належить Хаосу, і те, що належить Порядку, погано поєднуються між собою. Але я вціліла. І в моїй свідомості є запис про цей досвід. Отже, Дворкін і Оберон, які приходили до тебе в тій печері...

— Так?

— Їхні людські личини приховували пульсуючі енергетичні поля з геометричними конструктами.

— То це схоже на комп’ютерну анімацію?

— Можливо. Не знаю.

— А мій батько був інакший?

— Так. Але веду не до цього. Я впізнала їхнє походження.

Я весь перетворився на слух.

— Поясни, що хочеш цим сказати?

— Ті завихрення, ті геометричні лінії, навколо яких побудовано ці фігури... Це були ділянки Лабіринту в Амбері.

— Не може бути! Ти помиляєшся, Фракір.

— Ні. Раніше мені бракувало свідомості, але не пам’яті. Обидві перші фігури — це тривимірна проекція окремих ділянок Лабіринту.

— Навіщо Лабіринтові створювати симулякрів, щоб морочити мені голову?

— Я лише скромне знаряддя вбивства. Логіка — моє слабке місце. Поки що.

— Фракір, якщо в цьому беруть участь Єдиноріг та Змія, то, припускаю, Лабіринт теж може бути залучений.

— Ми бачили, Мерліне, що Лоґрус точно в грі.

— А того дня, коли Корал пройшла крізь Лабіринт, мені здалося, що він діяв розумно. Припустімо, що це так і є, додаймо його здатність створювати конструкти... То, може, це і є те місце, куди вони хотіли взяти мене зі собою? Чи Корвін закинув мене кудись до геть іншого місця? А чого від мене треба Лабіринтові? І що хотів від мене мій батько?

— Шкода, що я не вмію знизувати плечима, — відказала Фракір. — Це ж саме такі питання називають, здається, риторичними?

— Мабуть, так.

— До мене почала надходити інша інформація, отож, гадаю, ніч добігає кінця.

Я підхопився з лави.

— Чи це значить, що мені можна поїсти? І попити? — запитав.

— Гадаю, можна.

Я метнувся стрілою.

— У цих справах я новачок, тож не можу не запитати: а чи не вважається за святотатство перестрибувати отак через вівтар? — поцікавилася Фракір.

Чорні язички свічок затріпотіли, коли я пролетів між ними.

— Дідько, навіть не знаю, кому присвячено цей вівтар, — парирував я. — Гадаю, щоб виявити неповагу до чогось, треба принаймні це «щось» ідентифікувати.

Коли я схопив жбан і зробив величезний ковток, земля легенько затремтіла.

— Але, можливо, ти маєш слушність, — сказав я, мало не захлинувшись.

Я повернувся з глеком і буханцем, тепер уже обійшовши довкола вівтаря, пройшовши повз карлика, який дубів собі потроху, і знову всівся на лаву під задньою стіною. Почав їсти та пити, тепер уже повільніше.

— І що далі? — запитав я. — Кажеш, є нові повідомлення?

— Із чатуванням ти впорався успішно, — мовила вона. — Тепер мусиш вибрати з обладунків та зброї те, що тобі до вподоби, а після цього пройти крізь двері. Одні з трьох, що на тій стіні.

— Крізь які з них?

— Одні двері належать Хаосу, другі — Порядку, а щодо природи третіх я нічого не знаю...

— І як можна зробити свідомий вибір, коли нічого не відомо?

— Гадаю, забороненими для тебе можуть виявитись усі шляхи, за винятком того, яким маєш пройти.

— Але в такому разі я не маю вибору, хіба не так?

— На мою думку, прохід крізь певні двері буде обумовлений тим, що саме із заліза ти обереш для себе.

Я проковтнув хліб і запив його залишками води. Тоді підвівся.

— Добре, — мовив. — Подивимось, як вони діятимуть, якщо я не стану обирати. Шкода, що так вийшло із цим карликом...

— Він знав, що робить і які у нього шанси.

На це я не мав чого заперечити.

Я підійшов до правих дверей, найближчих до мене. За ними відкрився яскраво освітлений коридор, що ставав дедалі яскравішим, а за кілька кроків від мене взагалі розчинявся в яскравому сяйві. Я пройшов трохи цим коридором. І ледь не зламав собі носа. Відчуття було таке, наче врізався у скляну стіну. Цілком логічно. Уявити, що це шлях, який виведе мене до світла, я не міг.

— Ти стаєш циніком просто на очах, — зауважила Фракір. — Цю твою думку я вловила.

— От і добре.

До середніх дверей я наближався обережніше. Коридор за ними був теж довгим та ще й сірим. Тут можна було бачити трохи далі, але не було на що дивитися: тільки стіни, стеля та підлога. Витягнувши руку перед собою, я пересвідчився, що шлях мені нічого не заступає.

— Схоже, це ті двері, що треба, — зауважила Фракір.

— Можливо.

Я перейшов до лівих дверей, що відчинялися в непроглядну чорноту. Темно було, хоч в око стрель. Пошукав приховану перешкоду, але тут її теж не було.

— Гм... Схоже, я все ж таки маю вибір.

— Це дивно. У мене нема жодних інструкцій щодо цього.

Я повернувся до середніх дверей, зробив крок коридором. Позаду пролунав незрозумілий звук, і я озирнувся. Карлик сів на підлозі. Ухопившись за боки, він несамовито реготав. Я хотів повернутися до каплиці, але тепер щось завадило мені. Раптом картинка почала зменшуватися, так, начебто я з прискоренням помчав у зворотному напрямку.