Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

4

Я прийшов до тями.

Голова боліла, рот був повний піску. Я лежав долілиць. Пам’ять повернулася на своє місце, протовпившись крізь затори, і я розплющив очі. Навколо все залишалося чорно-білим, а ще сірим. Я виплюнув пісок, протер очі, прокліпався. Образу Лоґрусу вже не було, і я не міг пояснити собі, чому він так учинив зі мною.

Сів, охопивши руками коліна. Схоже, я потрапив на слизьке: усі мої надлюдські можливості, за допомогою яких звик подорожувати та спілкуватися, були заблоковані. Я не міг вигадати чогось кращого, ніж устати, обрати напрямок та й рушити.

Я здригнувся. Куди мені йти? Просто пересуватися й надалі серед цих одноманітних пейзажів?

І тут пролунав ледь чутний звук, наче хтось делікатно відкашлявся.

Я миттєво зірвався на ноги, озирнувся на всі боки.

— Хто тут?! — запитав, змирившись із тим, що не маю голосу.

Кашель пролунав знову, десь зовсім поряд.

А тоді я почув і слова.

— Маю для тебе повідомлення, — сказало щось, наче в моїй голові.

— Що? Повідомлення? Де ти? — намагався вимовити я.

— Перепрошую, — проказав стишений голос, — але для мене це нова справа. Почнемо з того, що я там, де й завжди — у тебе на зап’ястку, а Лоґрус, коли він тут вибухнув, надав мені додаткові властивості, аби я могла передавати повідомлення.

— Фракір?

— Так. Того дня, коли ти проніс мене крізь Лоґрус, мої здібності вперше розширились, і я навчилася відчувати небезпеку, пересуватися, долати ворога, а також, до певної міри, відчувати й мислити. Тепер Лоґрус додав ще телепатію та розширив мою інформованість у межах, необхідних для передачі повідомлень.

— Навіщо це все?

— Він поспішав, міг перебувати тут тільки мить, не більше, і лише таким чином зумів повідомити тебе про те, що відбувається.

— Мені й на гадку не спадало, що Лоґрус наділений інтелектом.

Пролунало щось схоже на хихотіння.

Потім я почув, як Фракір відповідає:

— Інтелект такого рівня важко класифікувати. До того ж, гадаю, у більшості випадків він не має що говорити. Його енергія витрачається на інше.

— Добре, а чому він так налетів на мене?

— Ненавмисне. Це був побічний результат наділення мене новими властивостями, коли він побачив, що тільки через мене зможе передавати тобі більше, ніж окремі слова й образи.

— А чому він не міг затриматися тут на довше?

— Особливість цієї місцини, яка лежить між Тінями, така, що доступ до неї здебільшого закритий і для Лабіринту, і для Лоґрусу.

— Щось на кшталт демілітаризованої зони?

— Ні, про перемир’я тут не йдеться. Просто обом образам украй важко проявлятися тут. Ось чому це місце залишається практично незмінним.

— Тобто, це місце, куди вони не можуть дістатися?

— Можна сказати й так.

— А чому я раніше ніколи про нього не чув?

— Мабуть, тому, що сюди ніхто не може дістатися просто так.

— Добре, що там за повідомлення?

— Воно полягає головно у тому, що тобі не варто знову намагатися викликати сюди Лоґрус. Тут таке викривлювальне середовище, що невідомо, як поводитиметься перекинута сюди енергія за межами якогось відповідного вмістилища. Це може бути небезпечно для тебе.

Я потер скроні, що пульсували болем. Принаймні це трохи відволікало від болю в щелепі.

— Добре, — погодився я з Фракір. — А він не натякнув, що я маю тут робити?

— Так. Це випробування. У чому воно полягає, не можу сказати.

— У мене є вибір?

— Що маєш на увазі?

— Можу я відмовитися брати участь?

— Мабуть, так. Але тоді не знаю, як тобі вибратися звідси...

— Мене що, випустять із цього місця наприкінці, якщо погоджуся грати?

— Так, якщо ти залишишся живим. Навіть якщо не залишишся, теж випустять. Я так гадаю.

— Тоді вибору, справді, нема.

— Вибір з’явиться.

— Коли?

— Десь далі на твоєму шляху. Не знаю, де саме.

— Чому б тобі просто не переказати мені всі інструкції відразу?

— Не можу. Не знаю всіх одразу. Вони спливуть лише у відповідь на питання або на ситуацію.

— Ці інструкції можуть завадити тобі виконувати свої функції зашморгу?

— Ні.

— Приємно чути. Дуже добре. То ти знаєш, що я маю робити тепер?

— Так. Ти маєш вибратися на найвищий схил, який бачиш ліворуч від себе.

— Який?

Добре, мабуть, ідеться про оту схожу на зламаний зуб скелю, що аж палахкотить білим, вирішив я.

Отож попрямував до неї, схилом, що поступово забирав угору. Чорне сонце піднялося вище сірим небосхилом. Навколо панувало моторошне мовчання.

— Агов, а ти знаєш, що ми знайдемо там, куди йдемо, і коли це станеться? — спробував я дізнатися, звертаючись до Фракір.

— Певна, що відповідна інформація існує, — отримав відповідь, — але не думаю, що ми її одержимо раніше, ніж дістанемося відповідної точки.

— Сподіваюся, ти маєш слушність.

— Я теж сподіваюся.

Обраний шлях і далі забирав угору. Точно зафіксувати час я не мав змоги, але мені здалося, що до підніжжя білої гори йшов годину, а то й більше. На її схилах я не помітив ані відбитка ноги, ні інших прикмет життя, але, коли почав сходження, мені раз у раз траплялися стежини природного походження, щось на кшталт уступів, і вони простягалися саме в напрямку білого тімені гори. Поки я давав собі з ними раду, мусило сплисти ще кілька годин, бо темне сонце проминуло зеніт і почало скочуватися на захід, що лежав позаду цього піка. Найбільше мене дратувала неможливість лаятись уголос.