Пастка на дурнів
- Автор: Хеллер Джозеф
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- ISBN: 5-308-00194-4
- Переводчик: Микола Мещеряк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пастка на дурнів». Краткое содержание книги:
Улюблені художні прийоми Хеллера — гіпербола, карикатура, гротеск — допомагають виразніше відчути атмосферу кар’єризму, корупції, хабарництва, пияцтва, поширених в американській армії.
Невдовзі після виходу в світ (1961) роман став бестселером.
У капелановій голові все пішло обертом.
— А як він взагалі дізнався про ці листи?
— Я пішов до нього й доповів.
— Що?! — заверещав капелан, зриваючись на ноги у приступі гніву, зовсім йому невластивого. — Ви хочете сказати, що справді звернулись до полковника через мою голову, навіть не спитавшись дозволу?
— Саме так, капелане, — із зухвалою посмішкою, зневажливо відповів капрал Безбог. Він не приховував радості.— І по-дружньому раджу — викиньте з голови всякі спроби нашкодити мені.— Він реготнув тихенько, але злісно, із викликом. — Полковник Пескарт не дозволить вам зводити зі мною рахунки за те, що я подав йому цю ідею. І знаєте що, капелане? — аж прицмокнув капрал Безбог, перекусивши капеланову чорну нитку і надягаючи сорочку. — Цей клятий йолоп справді вважає, що моя пропозиція геніальна!
— Авжеж, бо нарешті я маю шанс потрапити до «Сатердей Івнінг Пост», — з усміхом похвалився полковник Пескарт, бадьоро походжаючи по своєму кабінету й даючи капеланові добрячого шпету. — Вам просто бракує кебети, щоб оцінити цю пропозицію. Це ваше щастя, капелане, що у вас є такий підручний, як капрал Безбог. Сподіваюся, вам стане кебети, щоб оцінити хоча б це!
— Сержант Безбог, — мимоволі поправив його капелан, а схаменувся запізно, бо полковник Пескарт уже люто вирячився на нього.
— Я й кажу «сержант Безбог»! — вигукнув він. — Завжди ви лізете поправляти інших і ніколи не чуєте, що вам кажуть! Чи ви хочете проходити все життя в капітанах, га?
— Що, сер?
— Та вам доведеться лише мріяти все життя про якесь підвищення, якщо не перестанете поводитися так по-ідіотськи! Капрал Безбог правильно каже, що від самого різдва Христового, за всі ці тисяча дев’ятсот сорок чотири роки, у вашого брата не було жодної свіжої ідеї! Хвацький хлопчина цей капрал Безбог, я цілком із ним згодний. Ну, гаразд, тепер усе буде інакше. — Полковник Пескарт із рішучим виглядом сів до столу і став швидко гортати свій блокнот, шукаючи чисту сторінку. Потім кілька разів тицьнув у неї пальцем.
— Так-от, — сказав він, я хочу, щоб, починаючи із завтрашнього дня, ви з капралом Безбогом писали листи співчуття всім близьким родичам убитих, поранених чи взятих у полон воїнів нашого полку. Наказую, щоб це були щирі, зворушливі листи. Щоб у кожному з них було якнайбільше особистих подробиць, тобто щоб не виникало жодного сумніву, що кожне ваше слово лине з глибини мого серця. Вам усе ясно?
Капелан мимоволі ступив уперед — він не міг погодитися.
— Але ж це неможливо, сер! — бовкнув він. — Ми ж не так добре знаємо наших людей!
— Не має значення! — відрізав полковник Пескарт, а тоді враз примирливо посміхнувся. — Капрал Безбог приніс мені проект листа, де в принципі все передбачено. От послухайте: «Шановна місіс, містер, міс або шановні містер та місіс!» І далі: «Неможливо переказати словами те глибоке особисте горе, яке я пережив, коли ваш чоловік, син, батько або брат був убитий, поранений або пропав безвісти в бою». І таке інше. Мені особливо подобається вступна фраза: вона чудово передає мої особисті почуття. До речі, якщо у вас до цього не лежить душа, то все можна доручити капралові Безбогу. — Полковник Пескарт витяг свого довгого, інкрустованого слоновою кісткою та оніксом мундштука і заходився обіруч згинати й розгинати його, немов пужално. — Це ще одне ваше лихо, капелане. Капрал Безбог недарма каже, що ви не вмієте працювати з людьми. Він твердить, що вам також бракує ініціативи. Мені, сподіваюсь, ви не станете заперечувати, га?
— О ні, сер, — похитав головою капелан. Він відчував себе страшенним нікчемою — і тому, що не вмів працювати з людьми, і тому, що бракувало йому ініціативи, і тому, що справді кортіло заперечити полковникові. В голові в нього все пішло шкереберть. На стенді за вікном стріляли по летючих тарілках, і кожен новий постріл примушував його здригатися: він ніяк не міг звикнути до стрілянини. З усіх боків його оточували кошики з помідорами-сливками, і він був майже переконаний, що колись давно вже стояв у кабінеті полковника Пескарта з якогось подібного приводу і його так само оточували з усіх боків кошики з помідорами-сливками. Знову déjà vu! І сцена й декорації здавались напрочуд знайомими, але спогад цей наче линув із сивої давнини. Він стояв перед полковником у брудному дранті і смертельно боявся, що від нього тхне.
— Ви берете все надто близько до серця, — поблажливо й грубувато, як дорослий до малої дитини, мовив полковник Пескарт. — Це ще одне ваше лихо. А похоронна міна на вашій фізіономії псує моїм людям настрій. Усміхніться, я ще ніколи не бачив, як ви смієтеся. Ну, сміливіше, капелане! Покажіть, як ви вмієте сміятись, і я вам дам цілий кошик помідорів. — Він почекав якусь мить, потім переможно рєготнув. — От бачите, капелане, я, як завжди, маю рацію. Ви таки не здатні посміятись від душі.