Дівчина, яку ти покинув

Вона ненадовго замовкає.

— Ти можеш собі уявити, як це — жити, знаючи, що людина, яку ти кохала найбільше, помирала поруч із тобою, а ти все проспала? Що ти, можливо, могла допомогти йому? Урятувати його? А ти й не знала, що він дивиться на тебе, мовчки благаючи про… — слова обриваються. Їй перехоплює подих, і Лів відчуває, що її от-от накриє хвилею знайомого розпачу.

Він повільно тягнеться до неї і бере її руки у свої, чекаючи, доки вона зможе говорити далі.

— Я думала, що настав кінець світу. Думала, що нічого доброго зі мною вже ніколи не станеться. Гадала, що, якщо втрачу пильність, може трапитися що завгодно. Я не їла. Не виходила з дому. Не хотіла нікого бачити. Але я вижила, Поле. На свій власний подив, я це пережила. А життя… що ж, життя поступово повернулося до норми.

Вона нахиляється ближче до нього.

— Тож усе це… Картина, будинок… Коли я почула, що трапилося з Софі, мене раптом осяйнуло. Це все лише речі. Чесно, вони можуть забрати їх усі. Єдине, що має значення, це люди, — вона дивиться на руки, і її голос зривається. — А що по-справжньому має значення, то це ті, кого ми любимо.

Він не промовляє жодного слова, але низько схиляє голову, торкаючись її голови. Вони сидять у зимовому саду і вдихають чорнильного кольору повітря, прислухаючись до дитячого сміху, що приглушено лунає з будинку. Вулицею розгортається повна звукова палітра вечірнього міста: брязкіт каструль на далеких кухнях, телевізори, що вмикаються скрізь, стукіт автомобільних дверцят, гавкіт собаки на якогось невидимого порушника. Життя у своїй дикій розмаїтій цілісності.

— Я все виправлю, — тихо каже він.

— Ти вже виправив.

— Ні. Я зроблю це.

Сльози збігають по її щоках. Лів гадки не має, звідки вони взялись. У його блакитних очах читається несподіваний спокій. Він бере її обличчя у свої долоні і цілує її, цілує сльози на її щоках. Його губи ніжно торкаються її шкіри, і в цих дотиках ховаються обіцянки щастя в майбутньому. Він цілує її, доки вони обидва не всміхаються. Вона зовсім не відчуває ніг.

— Я маю йти додому. Завтра прийдуть покупці, — каже вона, неохоче вислизаючи з його обіймів.

Десь там, на іншому кінці міста, стоїть порожнім Скляний будинок. Її все ще не вабить думка про те, щоб повернутися туди. У глибині душі Лів чекає, що він заперечуватиме.

— Ти… ти не хотів би поїхати зі мною? Джейк може переночувати в гостьовій кімнаті. Я покажу йому, як відчиняється й зачиняється дах. Може, зароблю кілька очок на свою користь.

Він відводить очі.

— Не можу, — коротко каже він. А потім додає: — Тобто, я б з радістю. Але…

— Я побачу тебе на вихідних?

— Я маю доглядати Джейка, але… обов’язково. Ми щось вигадаємо.

Схоже, що його думки зайняті чимось іншим. Вона бачить тінь сумніву на його обличчі. «Чи зможемо ми колись пробачити те, як дорого коштували одне одному?» — думає вона і відчуває тремтіння, яке не має жодного стосунку до холоду.

— Я відвезу тебе додому, — каже він. Мить збентеження минає.