Дівчина, яку ти покинув

— Що ж, шалений дарунок у шалені часи. Шкода, що вас там не було.

У судовій залі лунають стишені смішки. Маріанн Ендрюз злегка пританцьовує на місці. Лів здається, що жінка поховала в собі справжню артистку.

— А й справді. Ви прочитали всі щоденники вашої матері?

— О Господи, ні, — відповідає жінка. — Там записи за тридцять років праці. Ми… я… відшукала їх лише вчора ввечері, — вона кидає швидкий погляд на лави. — Але ми знайшли найважливіший уривок. Той, у якому мамі подарували картину. Ось чому я принесла його сюди, — жінка робить відчутний акцент на слові «подарували», мигцем дивлячись на Лів і киваючи до себе.

— Отже, ви ще не читали щоденника Луанн Бейкер за 1948 рік?

Настає коротка тиша. Лів відчуває, як Генрі тягнеться до своїх паперів.

Дженкс простягає руку, й адвокат передає йому аркуш.

— Мілорде, чи можу я попросити вас відкрити запис за одинадцяте травня 1948 року, під заголовком «Переїзд»?

— Що вони роблять? — Лів нарешті знов повертається думками до суду. Вона нахиляється до Генрі, який пильно продивляється сторінки.

— Шукаю, — пошепки відгукується він.

— У цьому місці Луанн Бейкер описує переїзд із Ньюарка в окрузі Ессекс до Седл-Рівер.

— Саме так, — каже Маріанн. — Седл-Рівер. Там я і зросла.

— Так… Як ви зараз побачите, вона змальовує переїзд у всіх подробицях. Вона згадує, як намагалася відшукати свої пательні, згадує весь жах перебування серед неспакованих коробок. Гадаю, нам усім це знайоме. Та, мабуть, найбільше нас зацікавить те, як вона походжала новим будинком, намагаючись… — він робить паузу, урочисто готуючись передати написане слово в слово: — «намагаючись знайти ідеальне місце для картини Лізл».

Лізл.

Лів бачить, як журналісти кидаються гортати свої записники. І з моторошним відчуттям розуміє, що вже знає це ім’я.

— Чорт, — лається Генрі.

Дженкс теж чудово знає це ім’я. Люди Шона Флагерті випередили їх. Мабуть, усією командою читали щоденники під час обідньої перерви.

— А зараз я хотів би привернути увагу вашої честі до реєстрів, які вела німецька армія протягом Першої світової війни. Комендантом, який квартирував у Сент-Перонні з 1916 року і який привів свої війська до «Червоного півня», був чоловік на ім’я Фрідріх Генкен, — він робить паузу, аби всі встигли усвідомити почуте. — Згідно з реєстром, комендант, розміщений на той час у тій місцевості, комендант, який захоплювався портретом дружини Едуарда Лефевра, і був той самий Фрідріх Генкен. А зараз я хотів би надати суду дані перепису населення в районі Берхтесґадену за 1945 рік. Колишній комендант Фрідріх Генкен оселився в цій місцевості після виходу на пенсію разом із дружиною Лізл. Лише за кілька вулиць від складського приміщення збірного пункту. Зазначено також, що його дружина помітно кульгала — внаслідок перенесеного в дитинстві поліомієліту.

І знов піднімається королівський адвокат.

— Це знов-таки не має прямого стосунку до справи.

— Містер і місіс Генкени. Ваша честь, ми стверджуємо, що комендант Фрідріх Генкен забрав картину з «Червоного півня» в 1917 році. Він приніс її додому, припустімо, всупереч волі дружини, яка мала всі підстави заперечувати проти настільки… ефектного зображення іншої жінки. Картина перебувала там до самої його смерті, після чого його дружина так сильно бажала її позбутися, що віднесла за кілька вулиць, туди, де, як вона знала, зберігалися мільйони інших картин і де вона неодмінно мала загубитись і більше ніколи нікому не потрапляти на очі.