Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
— Хей, — гукає йому Пол, заходячи у вітальню. Хлопчик одразу перевертається на спину, наче цуценя.
— Татку.
Він дивиться на неї, і вона бореться з миттєвим бажанням відпустити руку Пола, коли хлопець роздивляється її.
— Ви та сама дівчина, що була тут уранці? — за хвилину каже він.
— Сподіваюся. Хіба що заходила ще одна.
— Не думаю, — відповів Джейк. — Я гадав, вони вас просто розчавлять.
— Мені теж у якусь мить так здалося.
Хлопчик іще хвилину роздивляється її.
— Татко набризкався одеколоном, коли зустрічався з вами минулого разу.
— То був засіб після гоління, — сказав Пол, нахиляючись, щоб поцілувати його. — Ябеда.
Отже, це і є міні-Пол, з приємністю відзначає вона.
— Це Лів. Лів, знайомся, це Джейк.
Вона простягає руку.
— Я знаю небагато людей твого віку, тож, мабуть, казатиму страшенно неприкольні речі, але я дуже рада познайомитися з тобою.
— Усе гаразд. Я звик.
З’являється Ґреґ і подає їй келих червоного вина. Його погляд перестрибує з неї на Пола.
— І що це все означає? Добросердечну згоду між ворожими фракціями? Чи ви тепер… таємні спільники?
Лів здивовано моргає, почувши такі слова. І озирається на Пола.
— До біса роботу, — каже він тихо, і його рука стискає її долоню. — Я лише знаю, що, коли ти не зі мною, я стаю нестерпним і скаженію з будь-якого приводу.
— Ні, — каже вона і розуміє, що всміхається. — Він лише зрозумів, що весь час був не на тому боці.
Коли Енді, хлопець Ґреґа, приїздить на Елвін-стріт, вони опиняються вп’ятьох у маленькому приміщенні, але при цьому не відчувають тісноти. Сидячи поряд із невеличкою вежею зі шматочків піци, Лів думає про холодний Скляний будинок на вершині колишнього складу, і раптом він настільки асоціюється з судовим процесом, з усіма її нещастями, що вона не бажає повертатися додому.
Вона не хоче дивитися в обличчя Софі, знаючи, що має незабаром статися. Сидячи в тісному колі напівзнайомих людей, вона грає з ними в ігри, сміється з родинних жартів і раптом розуміє: цей нескінченний подив походить із відчуття, що, попри все, вона щаслива — і такою щасливою не пам’ятає себе вже довгі роки.
А ще Пол. Пол, якого сьогоднішні події підкосили майже фізично, наче це він, а не вона втратив усе, що мав. Щоразу як він обертається до неї, щось відгукується в її тілі — так, наче воно заново налаштовується на відчуття щастя.
«Усе гаразд?» — питає його погляд.
«Так», — мовчки відповідає вона, і це правда.
— Отже, що буде в понеділок? — питає Ґреґ, коли вони сидять за столом. Він саме показував їм зразки тканин для нового кольорового оздоблення бару. Стіл засипаний крихтами і заставлений напівпорожніми келихами з вином. — Тобі доведеться передати їм картину? А ти точно програєш?
Лів дивиться на Пола.
— Гадаю, так, — каже вона. — Я лише намагаюся змиритися з думкою про те, щоб… прийняти все це, — вона раптом відчуває, як стискає горло, і посміхається, намагаючись здолати це відчуття.
Ґреґ простягає до неї руку.
— О, люба. Мені шкода. Я не хотів тебе засмутити.
Вона знизує плечима.
— Усе гаразд. Справді. Вона мені більше не належить. Я мала зрозуміти це вже давно. Гадаю, я… я просто не хотіла помічати те, що в мене перед очима.
— Принаймні в тебе залишається будинок, — каже Ґреґ. — Пол розповідав мені, як він захоплює.
Він ловить на собі попереджувальний погляд Пола.
— Що? Їй не треба було знати, що ти постійно торочиш про неї? Та ми що, п’ятикласники?
Пол миттєво ніяковіє.
— О, — зітхає вона. — Насправді, ні. Будинку в мене немає.
— Що?
— Його виставлено на продаж.
Пол остаточно замовкає.
— Я маю продати його, щоб сплатити за послуги адвокатів.
— Тобі ж вистачить коштів, щоб придбати інше житло, так?
— Поки що не знаю.
— Але ж цей будинок…
— Уже закладений, до останнього гвіздка. І, вочевидь, потребує ремонту. Я нічого з ним не робила, відколи Девід помер. Очевидно, що дивовижне імпортне скло з термічними якостями не може триматися вічно, навіть якщо Девід покладав на нього такі надії.
Пол стискає щелепи. Потім різко відсуває стілець і виходить із-за столу.
Лів розгублено дивиться на Ґреґа й Енді, потім на двері.
— Пішов у сад, напевне, — каже Ґреґ, піднявши брову. — Той сад завбільшки з носовичок. Ти його не загубиш.
А потім, коли вона встає, він бурмоче: