Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
Анджела Сільвер сідає.
Дженкс продовжує — він явно відчуває друге дихання:
— Міз Ендрюз, повернімося до спогадів вашої матері про ті часи. Чи не могли б ви зачитати наступний абзац? Будь ласка. Це — для протоколу — уривок із того самого запису. У ньому Луанн Бейкер, вочевидь, знаходить те, що вважає ідеальним місцем для «Дівчини», як вона називає картину.
Відколи я повісила її в передпокої, вона виглядає на своєму місці. Прямі сонячні промені її не торкаються, але м’яке світло з оберненого на південь вікна надає її кольорам особливого сяйва. Хай там як, вона має цілком щасливий вигляд.
Тепер, незнайома з материними словами, Маріанн читає дуже повільно. Вона кидає погляд на Лів, і в її очах угадується вибачення — наче вона вже зрозуміла, куди все це приведе.
Я забила гвіздки сама (коли це робить Говард, він неодмінно вивертає цілий шмат штукатурки завбільшки з кулак), та коли вже я зібралася повісити її, щось змусило мене перевернути картину і ще раз глянути на її зворотний бік. І я знов подумала про ту бідолашну жінку, про її сумне, озлоблене старе обличчя. І згадала дещо, про що зовсім забула після війни.
Я завжди вважала, що це дрібниця. Та коли Лізл простягла мені картину, вона швидко відсмикнула її, наче передумала. Потім стала щось терти на зворотному боці, наче намагаючись знищити це. Вона терла й терла, як шалена. Терла так сильно, що, мабуть, завдала собі відчутного болю.
Зала слухає в повній тиші.
Тож тепер, як тоді, я знову глянула на зворотний бік картини. І саме з цієї причини я питала себе, чи була ця бідолашна жінка при здоровому глузді, коли віддавала її. Адже скільки не дивись іззаду на картину, окрім назви там немає анічогісінько, лише змазаний слід від крейди.
Хіба не погано приймати щось у людини, яка несповна розуму? Я досі не знаю, що тут відповісти. Кажучи правду, в ті часи світ здавався настільки божевільним — з усім тим, що відбувалося в таборах, що змушувало дорослих чоловіків плакати, з моєю несподіваною вартою на захисті чужих цінностей на мільярд доларів — що стара Лізл, яка до крові стерла пальці об ніщо, виглядала цілком нормальною.
— Ваша честь, ми припускаємо, що все це, а також той факт, що Лізл не повідомила своє прізвище, чітко доводить, що хтось намагався приховати або навіть знищити будь-яку згадку про те, звідки взялася картина. Що ж, зусилля не пропали марно.
Він робить паузу, під час якої член його команди адвокатів перетинає залу суду і простягає йому аркуш. Прочитавши його, він глибоко вдихає і обводить очима аудиторію.
— Дані німецького перепису, які ми щойно отримали, демонструють, що невдовзі після прибуття до табору Штрьоен Софі Лефевр заразилась іспанським грипом. Невдовзі після того вона померла.
Крізь шум у вухах Лів чує його слова, і ті, наче удар, луною відгукуються в її тілі.
— Ваша честь, як ми почули в цьому суді, величезну несправедливість було вчинено проти Софі. І так само величезної несправедливості зазнали її нащадки. У неї відібрали її чоловіка, гідність і, нарешті, життя. Украли. А те єдине, що лишилось, — її портрет — згідно з усіма доказами, відібрав у її родини той самий чоловік, який завдав їй величезної кривди. Існує єдиний, хоч і запізнілий спосіб виправити цю кривду — картину має бути повернено родині Лефеврів.
Останніх слів вона майже не чує. Пол сидить, стиснувши голову долонями. Лів дивиться на Джейні Дікінсон, і коли їхні погляди перетинаються, майже без подиву розуміє: вона не єдина, для кого в цьому суді ставки більші за картину.
Цього разу навіть Генрі залишає суд у пригніченому настрої. Лів почувається так, ніби всі вони щойно потрапили під вантажівку.
Софі померла в таборах. Хвора й самотня. Так і не побачивши свого чоловіка.
Вона дивиться на Лефеврів, які всміхаються на тому боці зали, і намагається бути великодушною. Хоче пройнятись відчуттям, ніби тут і справді йдеться про відшкодування страшної кривди. Та вона пригадує слова Філіппа Бессетта — про те, як родина заборонила навіть згадувати ім’я дівчини. Їй здається, що Софі от-от удруге віддадуть на поталу ворогам. Дивне відчуття втрати охоплює її.