Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Але головна проблема полягала в наступному: «...слабкість німців виявилась у нерозумінні своєї місії як окупаційної влади. Без сумніву, співпраця з гетьманом виходила більш ефективною, однак, не беручи до уваги невдалої економічної допомоги на початках, «перетворення [України] на придатного союзника» потребувало більшої підтримки його влади. Примусити гетьмана провести давно перезрілі соціальні реформи, щоб, таким чином, здобути підтримку широких верств населення, німці також не порахували за потрібне. Лише коли всім стало зрозуміло, що німецькі та австро-угорські союзники програли війну, гетьман вдався до спроб здійснити часткові перетворення»[44].
Мали місце тут і два інших аспекти, які українські дослідники намагаються, як правило (мабуть, з причини душевної та наукової цнотливості), не згадувати.
Перший: «...від початку Першої світової війни до 1917 р. німецька політика щодо українського руху визначалася загальною стратегією «революціонізації та інсургенції» і полягала у підтримці національно-визвольних рухів у країнах Антанти». Саме в рамках цієї стратегії «національно-визвольним рухам у колоніях країн Антанти» надавалася організаційна та фінансова допомога. Створення незалежної української держави потрапило в контекст німецької урядової програми післявоєнного устрою Європи».
Другий: «...така підтримка означала також підтримку галицьких русинів», що, в свою чергу, «створило, по-перше, іманентно нерозв’язувану проблему для німецької дипломатії, оскільки Австро-Угорщина була її основним союзником у війні. По-друге, іманентно нерозв’язуваною для українського руху стала дилема зовнішньополітичної орієнтації — Відень чи Берлін: галичани орієнтувалися на Відень, наддніпрянці — на Берлін».
Аспект третій. У 1917 р. «для уряду Німеччини українська незалежність стала запорукою стратегічного послаблення Росії (а також Антанти в цілому. — Д. Я.), для військового керівництва — засобом розв’язання економічних проблем» та, що найважливіше, замирення на одному з фронтів війни і вивільнення ресурсів для продовження військової боротьби на Заході.
Восени, коли німецька поразка у війні стала доконаним фактом, «німецьке МЗС сформулювало нову — «цілком антирадянську» — політику, мета якої полягала в тому, щоби створити «ідеологічну базу» для співпраці з переможцями. Стратегічна мета і гетьмана, і німців збіглася — йшлося про їх намагання добитися легітимації Брест-Литовських угод з боку Антанти. Врешті-решт Берліну таки вдалося домогтися антантівської санкції на перебування своїх військ на території Української Держави».
Міркування тут було цілком ясним — країни Антанти не полишали надій на відновлення законного режиму в союзницькій Росії. Всі плани сплутала Листопадова революція в Німеччині[45].
Австро-Угорська імперія, або, як її інакше називають «Дунайська монархія» — приватна власність родини Ґабсбургів. Імперія мала свої, відмінні від німецьких, геополітичні інтереси в Україні. Головний з них полягав у тому, щоби «сколотити» з так званих «українських етнографічних земель» окреме державне утворення, яке включити до складу імперії на правах окремого коронного краю, трансформувавши її, тим самим, з «двоєдиної» на «триєдину» державу. На чолі коронного краю планували поставити ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурга-Лотаринзького (Василя Вишиваного), командира Українського легіону — «лейб-гвардії Української Центральної Ради». «У зв’язку з цим можливих ускладнень у стосунках з Німеччиною побоювався також цісар Карл. Австро-угорський представник у Києві граф Форґач також виступав проти політики, яка явно не відповідала інтересам німецьких союзників та гетьманського уряду, і вимагав відкликання Вільгельма, а надто після того, як отримав свідчення про підтримку Українським легіоном “соціалістів і революційних селян”»[46].